39

***Малія***

Після появи Фатума я пригадала одну крилату фразу: закручується якась ситуація…

Зеленочубик і так ревнував мене до всіх і кожного. А тут ще й його кузен намалювався.

Я знала, про що хотів поговорити зі мною демон долі, але князю цього ніяк не поясниш. Для нього всі, хто до мене наближався, — потенційні суперники.

— Фатуме, — повільно обернувшись до кузена, Отрута заскреготів зубами, мов дряпаючи ними скло. Він навіть не намагався вдавати доброзичливість, повністю підкорившись власницьким інстинктам. — Ця дівчина зайнята. Тож якщо не хочеш отримати по нахабній пиці, зникни так, щоб тебе шукали й не знайшли.

Пальці на моїй талії міцніше стиснули тканину сукні. Князь щойно окреслив межі, які краще не переступати.

— Заховай пазурі, братику, — Фатум подарував йому холодну посмішку. — Я не збираюся боротися з тобою за увагу Малії. Не дурень. І чудово розумію, що в тобі закипають ревнощі. Ти вже повністю втратив голову через ваш зв’язок. І це помітно не тільки мені, — він навмисно виділив останні слова, наче вони важили більше, ніж усе сказане до цього.

Повітря стало важким. Ніби нічого й не змінилося, але це лише на перший погляд.

Я обережно торкнулася руки Отрути. Наші очі зустрілися. Поглядом я сказала все. А вголос промовила:

— Фатуме, нам і справді немає про що розмовляти.

— Хм… — демон замислено гмикнув, дивлячись на мене так, ніби не міг повірити почутому. — Ви впевнені? — він підняв брову, роблячи ще одну спробу. — Не пожалкуєте?

— Чого ти від неї хочеш?

Лють повністю заволоділа князем. Обпаливши Фатума вбивчим поглядом, він схопив його за мундир. Пальці впилися в тканину так, ніби від цього руху залежало все.

Гості на балу помітили сцену. А враховуючи те, що й без того ходили чутки про нас із князем… О, пересудів не уникнути.

— Ти божевільний, Отруто, — Фатум зберігав спокій. Його голос залишався рівним, без тремтіння чи істеричних нот. — Сам усе чудово розумієш, — загадково промовив він, натягнувши на обличчя лукаву посмішку.

Це не вперше хтось називав зеленочубика божевільним. Так, він періодично поводився дивно, але не настільки, щоб вважати його психічно хворим. І якщо вже говорити відверто, мені набридли такі випади на його адресу.

Щось глибоко всередині стріпонулося, вимагаючи дій. Кидатися, наче дика кішка, я не збиралася, але пояснити демону, що так говорити не можна, — запросто.

— Досить! — мій голос нагадував тихий грім. — Отрута не заслуговує того, щоб його називали божевільним. І тим більше, щоб за його спиною плели інтриги, — я тонко натякнула на пропозицію Фатума.

Якщо він хотів отримати мою відповідь, то ось вона. Вчинки говорять більше, ніж слова.

— Інтриги? — Отрута обернувся. Шукав правду в моїх очах. — Він щось пропонував тобі?

Я могла збрехати, але не зробила цього. Не захотіла обманювати князя.

— Фатум обіцяв допомогти мені залишити Інферум. Зробити так, щоб ти не знайшов мене.

На мить між нами зависла гнітюча тиша. Мені навіть здалося, що музиканти заграла ще гучніше та віртуозніше. Наче інстинктивно відчули напругу й вирішили розбавити її своїми ніжними мотивами.

— Ти хотіла покинути мене? — нарешті запитав Отрута, і в його нефритових очах зблиснув біль. — Я ж пропонував тобі це й отримав відмову. Маліє, чого ти насправді хочеш?

Він не просто запитував — він потребував правди. Мов кисню, без якого не вижити.

— Я…

Договорити я не встигла. Світло різко згасло, а мене схопили, затуливши рота долонею.