35

***Князь Отрута***

Це трапилося знову. Нас вкотре помітили в обіймах одне одного. Не те щоб я був проти — мені взагалі подобалося притискати до себе струнке тіло моєї відьмочки. Але були кляті правила, через які репутація красуні йшла на дно, мов важкий якір.

Так більше тривати не може! Якого… кхм… я маю приховувати свій зв’язок із Малією? Досі не розумію, у чому полягає план Гніва.

— Ви б сказали, що у вас тут… е-е…

На нас дивилася мавка, у якої раптово закінчився запас слів. Стояла на порозі, вчепившись у ручку, мов та була чарівним артефактом. Мовчала й лупала великими очима, як здивована лялька.

Чому всі постійно заважають мені отримати те, чого бажає вся моя суть? Невже не можна було прийти хоча б на пів години пізніше?

Звісно, пів години — це я для прикладу. Бо, якщо говорити відверто, то мені й ночі було мало. Потяг до Малії вже досягнув тієї позначки, де контролювати себе не просто важко — неможливо.

— Лейн, ти не завадила нам, — відьмочка вислизнула з моїх рук і кинулася виправдовуватися перед подругою. — Князь прийшов… — вона озирнулася, поглянувши на мене, про щось розмірковуючи, — поговорити, — не забарилася з відповіддю.

Якби хтось тільки знав, яких зусиль мені вартувало не гмикнути на все горло й не закотити очі… Важко, ой як важко.

— Так. Я мав дещо сказати Малії, — перед очима промайнули ожилі картинки нашої зустрічі: поцілунки та обійми. — Леді… — звернувся я до відьмочки, але краєм ока вловив посмішку її сусідки по кімнаті, яку та старанно намагалася приховати долонею.

— Княже, — кахикнувши, покликала моя пара. — Дякую вам за подарунок, але вже пізно, і я б хотіла відпочити, — вона тонко натякнула, що мені час вшиватися.

Краще б вигнала мавку. Однак вголос я цього, звісно, не сказав.

— Маліє, люмін — не єдиний подарунок…

— Люмін? — подруга відьмочки нахабно перебила мене. — Княже, ви подарували Малії люміна?! — дівчина швидко наблизилася, поглядаючи на мене так, ніби я щойно відкрив новий материк. — Де він? Де це миле створіннячко? Я хочу його побачити.

— Миле? Те буркотливе чудо полетіло шукати вечерю, бо князь відмовився його годувати, — склавши руки на грудях, уїдливо прокоментувала моя норовливиця.

Дивлячись на неї, я впіймав себе на думці, що вже ніколи не зможу жити без її нестерпного характеру. Нехай завжди буде поруч. Я хочу згоріти до тла — але тільки поряд із нею.

— Ох, — мавка сплеснула в долоні, насупившись. — А якщо він образиться? Вони дуже ранимі.

— Повір мені на слово, — відмахнулася спокуслива відьмочка, — оте, щоб образити, треба ох як постаратися. Князь уміє робити «чудові» подарунки, — вона перевела на мене погляд.

Її вуста склалися в трубочку, а очі поглянули з викликом. Дівчина вже повністю відійшла від моєї близькості й знову стала норовливицею з вельми поганеньким характером. А мені це сподобалося. Мед для вух і очей.

— Це ще не все, — вкрадливо промовив я, дивлячись виключно на свою дівчинку. — Маю ще один подарунок.

— Ще?! — підвівши брову, перепитала вона. — І кого ти мені принесеш наступного разу: балакучого птеродактеля чи шипучу змію?

— Птеродактелі вчора закінчилися, а змія… — я засміявся, — боюся, вона не витримає твоєї важкої вдачі й завернеться.

— У клубок? — уточнила мавка, яка з цікавістю спостерігала за нашою перепалкою.

— Ні, просто завернеться, — не втримавшись, я висолопив язика й відкинув голову набік.

— Та ну вас, — подруга Малії відмахнулася рукою, мов відганяла осу. — Жарти у вас такі… не смішні.

— Ось! — відьмочка повчально виставила пальчик. — А мені доводиться з ним часто спілкуватися.

— Не кажи тільки, що тобі не подобається наша «взаємодія», — я прозоро натякнув на поцілунки, від яких моя дівчинка танула.

Думав, ніби зможу збентежити її бодай на краплю, але лящ там плавав. Це не та дівчина, що віддасть комусь право на останнє слово.

— Не подобається, — знизала плечима красуня, немов це й так зрозуміло. — Просто хтось надто самовпевнений і вважає себе альфачем.

О, лялечка вирішила пограти зі мною. Гаразд, я прийму виклик.

— На тебе чекає ще один подарунок, — спокійно нагадав я. — І після балу ти дозволиш мені…

Те, що я прошепотів на вухо норовливій відьмочці, змусило її почервоніти й затремтіти. Втім, це було не хвилювання.

Я повільно рушив до дверей. Пішов, але знав: Малія ще довго пригадуватиме мої останні слова.