33

***Малія***

В кімнаті було тихо. Годинник на стіні розбавляв цю тишу монотонним цоканням. Однак це аж ніяк не заважало мені думати.

Ох, у моїй голові був цілий вихор. Він кружляв і метушився там, мов табун скакунів на зеленому полі.

Я лежала на ліжку, підклавши руки під голову, коли почула стук у вікно. Спершу подумала, що мені здалося, але звук став більш наполегливим.

Поволі підвівшись із м’якої постелі, я посунула до осередку шуму. Поглянула крізь шибку — й заклякла з відкритим ротом. На щастя, ненадовго: лише мить пішла на те, щоб усвідомити, що побачене мною — реальність.

Відчиняючи вікно, я відчула, як усередині розцвіла тиха радість. Нею наповнилася кожна клітина тіла.

— Зеленочубику, ось там, — я вказала пальцем собі за спину, — є двері. Через них, зазвичай, заходять до кімнати. Не лізуть у вікна, як ти, а користуються дверима.

Демон спритно сплигнув із підвіконня на підлогу. Він виглядав упевнено, немов не сталося нічого незвичного, а для нього це взагалі буденна справа — потрапляти в кімнати жінок через вікна.

Озирнувся та задоволено посміхнувся, відзначивши, що окрім мене більше нікого немає.

— Я хотів, щоб це було романтично, — пояснив він, дивлячись на мене із захопленням.

Надворі вже вечоріло, і в кімнаті панувала напівтемрява. Світло дарував лише самотній світильник, що кріпився до однієї зі стін. Атмосфера достоту романтична.

Підвівши брову, я запитально поглянула на князя.

— Що там? — кивнула я на предмет, який демон старанно приховував за спиною, звузивши очі.

— Подарунок.

Отрута продемонстрував маленьку коробочку, перев’язану золотою стрічкою. Спершу я не зрозуміла, що саме мене насторожило, але, придивившись, помітила маленькі дірочки на верхній частині пакування.

— Тільки не кажи, що там кошеня чи цуценя, — похитуючи пальцем, промовила я, шукаючи відповідь у нефритових очах князя.

Той виструнчився, гордо розправивши плечі, й відкрив коробку. Звідти відразу ж забурчав тоненький голосок:

— Мало не крякнув, а вона ще носа верне. Бідне моє пір’ячко…

Я зазирнула всередину балакучого подарунка. На мене лупали великі зелені очі. Клюв поволі відкрився — і пташеня зі смарагдовим чубчиком залопотіло ще голосніше:

— Агов, паняночко, чому дивишся на мене так, ніби я взяв у тебе в борг і вже місяць не віддаю? — крило потягнулося до чубчика, пригладжуючи його.

Мій погляд ковзнув до князя. Той, як не дивно, не відвів очей. Мабуть, не відчув мого невдоволення, що вже струменіло по венах, намагаючись вирватися назовні й популярно пояснити «що/куди та як».

— Це що за буркотливе чудо? І головне — навіщо ти мені його приніс? — усе ж запитала я, хоча планувала стримувати себе до останнього.

— Це люмін, — посміхаючись, озвався князь. — Подобається?

— Це якийсь окремий вид знущання? — вигнувши брову, уточнила я. — Діставуча пташина, що діятиме мені на нерви, поки тебе не буде поруч.

— Гей, я б попросив! — запищав той, про кого я зараз говорила, визираючи з коробки. — Мені теж не до вподоби ця ситуація, але я не скаржуся… До речі, коли вечеря? Я голодний, якщо що.

Клювик тихо клацнув, а очі допитливо зазирнули мені в обличчя.

— Зеленочубику…

— Що? — мало не в один голос відгукнулися князь і його подарунок.

Я шумно видихнула.

— Це було адресовано йому, — я тицьнула пальцем у демона.

— А я подумав, що ти помітила мій шовковистий чубчик, — задерши голівку, виголосило маленьке чудо. — Ти тільки торкнися… він справді м’якенький.

Сьогодні я вперше побачила, як посміхаються птахи. Якщо це взагалі можна так назвати, враховуючи загострений донизу клювик.

— Ріо, залиш нас із твоєю господаркою наодинці, — тихо наказав Отрута.

— А їсти? — перепитав буркотливий птах.

— Ріо, — очі князя стали схожі на шпарини, а в голосі прослизнуло легке роздратування. — Ти можеш сам про себе подбати, тож не перегравай.

— Ех, завжди так, — махнувши крилом, зітхнув той.

Втім сперечатися не став. Потупцявши трохи в коробці, розправив крила й вилетів у розчинене вікно.

— Зеленочубику, що все це означає? — запитала я, коли ми залишилися самі.

Я стисла вуста в тонку лінію, усім виглядом демонструючи своє «фе». І нехай демоняка тільки спробує здиміти без пояснень.

— Ріо буде приглядати за тобою, — промовив Отрута. — Якщо на тебе нападуть, він сповістить мене. Я ж не можу постійно перебувати поруч, а в палаці небезпечно.

— Ага, — недовірливо мугикнула я. — А ще він стежитиме, щоб до мене не наближався Трістан чи будь-який інший чоловік. Скажи вже як є, зеленочубику. Ти ревнуєш мене.

— Не без цього, але в пріоритеті твоя безпека. Ти сама сказала, що залишишся в Інферумі, тож перестрахуватися не буде зайвим. — Він наблизився. — Я божеволію від тебе, Маліє, й зроблю все заради твого захисту.