31

***Князь Отрута***

Я хотів зустрітися з відьмочкою, бо мав сказати їй дещо важливе. Те, що досі пекло всередині мене, не давало дихати, стискаючи горло щоразу сильніше.

Якби не Трістан, я б не відчув клятих ревнощів. Бачити її біля іншого... Це прокляття для мого хижого нутра. Отруйний звір у мені ненавидів ділитися.

На щастя, норовливиця зробила правильний вибір. Вона врятувала упиря від мого гніву, що не просто штовхав до дій, а скручував єство у тугий вузол.

Я вже казав: моє чіпати заборонено. А Малія поки що моя. Навряд чи надовго...

Її близькість сколихнула в мені бажання. Коли ми залишилися самі, я вже не усвідомлював, що роблю.

Підхопив струнку красуню на руки — ніби хотів довести їй, що можу це зробити.

Вона навіть не намагалася відштовхнути мене. Підкорилася моїм рукам.

Така покірна, що в мене перехоплювало подих, а світ стискався до нас двох — я і дівчина з ароматом суничного морозива й збитих вершків.

Я посадив її на стіл. Він захитався, коли мої долоні з глухим стуком впали на дерев’яну поверхню.

— Моя маленька відьмочко… — обличчя опинилося навпроти її вродливого личка. Надто близько, щоб подих дівчини залоскотав мої вуста. — Я хотів поговорити з тобою про бал і… — мені бракувало повітря. Було важко вичавити з себе слова, які перекреслять абсолютно все. 

— Ти хотів запросити мене? — рожевий кінчик язика торкнувся кутика губ. Рух інстинктивний, але який же спокусливий.

— Я... — пальці стисли край стола. — Після того, як ти врятувала мене, я багато думав про цю ситуацію. І зрозумів, що не можу наражати тебе на небезпеку. Егоїстично тримати біля себе таку, як ти, яка кинулася на ворога, начхавши на власну безпеку.

— До чого ти ведеш? — вона посунулася вперед, зменшивши дистанцію між нами до критичної позначки.

Мабуть, я надто сильно вчепився у стіл, бо той знову захитався. Контроль тікав від мене, мов пісок крізь пальці. Зосередитися на розмові ставало дедалі важче.

— Я змусив тебе грати роль однієї з учасниць відбору, пообіцявши свободу після його закінчення. Але зараз… Маліє, я розумію, що не мав чинити так егоїстично. Ти хочеш повернутися у світ людей, і я гадаю, що так буде правильно.

Нарешті зізнання вирвалося на волю. Але легше не стало — лише складніше. Почуття всередині мене здійняли бунт.

Холодна тиша. Її монотонний дзвін бринів поміж нами.

— Ти хочеш, щоб я залишила Інферум? — вражено запитала відьмочка. Її очі зблиснули, мов карамель під сонячним промінням.

— Я хочу, щоб ти була в безпеці. А тут… — мій погляд ковзнув їдальнею, маючи на увазі не приміщення, а дещо значно більше, — ти наражаєш себе на небезпеку. Вороги… Вони — мої, Маліє. І битва — моя, не твоя. Тебе не повинно бути тут, бо те, що відбувається зараз, лише початок. Я відчуваю зло, яке вже дихає нам у спини.

— Я нікуди не піду, — твердо відповіла вона.

А потім ошелешила мене ще більше. Обхопила моє обличчя руками й поцілувала. Не просто торкнулася — вп’ялася, як левиця у здобич. Голодний поцілунок, сповнений бажання й жаги.

Все. Контроль посипався, мов картковий будиночок від пориву вітру.

Обхопивши її талію, я міцніше притис красуню до себе. Дихав нею, насолоджувався, ніби то був божественний нектар.

Не знаю, скільки часу минуло. Тепло і близькість Малії — ось що мало значення.

У затуманеному мозку била на сполох остання раціональна думка. І зрештою мені вдалося приборкати звіра, який збожеволів від її губ.

Зібравши волю в кулак, я відсторонився. Вона уривчасто дихала й чекала на мої слова.

— Так не можна, — голос захрип. — Мені й так важко відпускати тебе, а це… — я замовк. Вона розуміла, яку владу має наді мною.

— Ні, Отруто, — дівчина заперечно похитала головою. — Я нікуди не піду, бо ці вороги не твої, а наші.

Двері їдальні голосно гепнули. Ми обоє обернулися на звук — але там нікого не було.

Нас бачили. Свідок нашого поцілунку щойно зник у тіні й, можливо, вже готує підступний план.