28

***Малія***

У моїй голові панував хаос. Думки звивалися зміями, постійно повертаючись до подій останніх днів.

Я потребувала повітря. Свіжого ранкового повітря із ароматом зелені й квітів. Заради цього вирушила до королівського саду.

Згадка зустрічі з Трістаном не змогла змусити мене відступити від задуманого.

Щойно я опинилася серед запашних квітів, легені наповнилися свіжістю і спокоєм. Саме те, що потрібно в ці бентежні миті.

Неподалік затремтів кущ каланну, цвітіння якого дуже нагадувало бузок. Однак, на відміну від земного аналогу, демонський мав кислотно-лимонний колір, а листя скидалося на маленькі зірочки.

— Леді Темряво, — покликав незнайомий чоловічий голос.

Озирнувшись, я помітила перед собою демона з очима кольору вогню. Його постать височіла наді мною, мов скеля над океаном. Навіть простір між нами звузився до клаптика землі, де ми стояли одне навпроти одного. Короткоплинна тиша наповнила думки цікавістю, змішаною з бентегою.

— Здається, ми не знайомі, — звузивши очі, я не відступила. Залишилася на місці, демонструючи байдужість.

Вуста чоловіка вигнулися в криву посмішку, що аж ніяк не псувала його привабливого обличчя з чіткими лініями щелепи.

— Ні, — коротка відповідь.

Отже, ще один самовпевнений демоняка. Ну гаразд, начувайся.

Я наблизилася до нього. Гаряче дихання демона обпекло моє чоло. Однак мене не збентежила ця вимушена близькість: серце лишалося спокійним, пульс не пришвидшився.

Рука рівно лягла на груди незнайомця.

— Що ви робите? — він запитав зі спокоєм, який здивував навіть мене.

— Хочу пересвідчитися, що ви не будете переслідувати мене, як князь Отрута. Мені вдосталь одного демона.

— І як? — та ж сама беземоційна інтонація. — Довго ще триватиме ця «перевірка»?

— Гадаю, можна закінчити, — зі знанням справи відповіла я, відсмикнувши долоню. — На щастя, ваше серце не ожило.

— Леді, ви пара Отрути. Жоден інший демон не може зайняти його місце. Це так не працює, — стисло пояснив чоловік, весь час тримаючи руки за спиною.

Невагомий потік вітру залоскотав мою шию. Десь недалеко від нас заклекотіли птахи та зашурхотіло листя дерев. Природа жила й дихала.

— Ви ще один родич князя? — припустила я, підвівши брову.

— Кузен, — чергова коротка відповідь.

Можна зробити припущення, що цей демон не надто балакучий. Навіть попри вогонь в очах, його голос — лід.

— Чого вам від мене потрібно?

Розмова почала втомлювати. До того ж я досі не розуміла, який у ній сенс. У випадковість не вірила, бо незнайомець виглядав як той, хто цілеспрямовано йде до мети, а не пливе за течією.

— Ви відьма, — не запитував, а констатував очевидне.

Подумки порахувавши до трьох, я поглянула на нього так, як дорослий на дитину.

— Знаєте... ем... чоловіче...

— Фатум.

— Фатум? — у повітрі забриніло моє здивування. — Ох і дивні у вас тут імена.

— Маліє, — на відміну від мене, він знав більше. — Мені відомо, що ваші чари не подіяли на ворогів. Здогадуєтеся, про що я?

Після його слів уся легкість випарувалася. Простір між нами завібрував від напруги. Звуки стишилися.

— Натякаєте, що я в змові з ними? А навіщо тоді рятувала князя? Чому знехтувала такою можливістю?

Питання були гострими, але звинувачення теж мали намір поранити.

— Я цього не говорив, але є щось у ваших словах... — він на мить замислився, — близьке до істини.

Мені набридло грати роль чемної дівчини з вишуканими манерами. Я не така й ніколи не була такою.

— Чуєш, Фатуме, припини поводитися так, ніби тобі відомо те, чого ніхто не знає. Не шукай у мені ворога, бо я тут не з власної волі: мій батько вирішив, що мені слід вийти заміж за Гніва, але в долі були інші плани. Вона кинула мене в обійми до князя Отрути, який не дозволив залишити Інферум. Я — пішак у чужих іграх. Не ворог і не зрадниця, — я склала руки на грудях, окинувши демона холодним поглядом.

— Хочете покинути Інферум? Чудово, я можу допомогти.

Від почутого в мені ожила надія. Та не вона одна. У пам’яті виникли нефритові очі князя.

Ой леле, я не знаю, чого хочу!