26

***Малія***

Моя енергія сплелася з енергією князя. У цю мить відбувалося чарівне дійство: крізь печатку демон вбирав силу й прямо на очах регенерувався.

Рана зникала так швидко, що вже за кілька хвилин від неї не лишилося жодного сліду. І лише пляма на мундирі слугувала нагадуванням про недавнє поранення.

Щойно з лікуванням князя було покінчено, я відчула слабкість. Наче всі сили покинули мене в одну мить, а на тіло лягла важка ноша.

Я посунулася до стіни. Схилившись до неї, шукала опори.

— Маліє, — нефритові очі розплющилися й дивилися на мене з німим обожнюванням. — Ти зробила це... зцілила мене. Я не байдужий тобі.

— Не вигадуй, зеленочубику, — заперечила я, відмахнувшись від його слів. — Просто стало тебе шкода. Я ж добра відьмочка, а не зла кікімора.

Хотіла грайливо клацнути демона пальцем по носі, але він перехопив мою руку. Притис долоню до своїх губ і поцілував. Ніжно-ніжно, мов доторк лебединого пуху чи найтоншого шовку.

— Колись ти припиниш боротьбу і приймеш свої почуття, — упевнено промовив демон, не зводячи з мене очей відтінку дорогоцінних смарагдів. — А я буду поруч. Триматиму твою руку так само, як зараз. Цілуватиму й служитиму вічність тобі одній. Ти — богиня, що повернула мене до життя.

Ще ніколи в житті ніхто не говорив мені таких слів. За свій довгий вік я чула різне: від «Мала, у тебе шикарна дупця» до «Твої очі — сяючі зорі дивовижної ночі»... Проте жоден із залицяльників не обіцяв служити мені. Вони сипали компліментами, мов обгортками від цукерок. Їхні слова були звичайним камінням, якого повно на узбіччях доріг. А ось князеві — діаманти. У них відчувалася сила й міць. Вони мали вагу. Не фальшивки — істина.

Однак я не могла здатися так швидко. Мені все ще був потрібен час, щоб упорядкувати думки й прийняти потяг до князя.

Так-так, я нарешті усвідомила той факт, що Отрута вабить мене. Інакше чому б я рятувала його? Навіщо ризикувала собою?

— Зеленочубику, вже досить пізно, — сказала я, прямо натякаючи, що нам слід завершити розмову.

Він злегка кивнув на знак згоди.

— Я проведу тебе до покоїв, — безкомпромісно повідомив, підводячись на ноги. — Відьмочко, — простягнув руку, мов галантний кавалер.

Не роздумуючи, я вклала свою долоню в його. Мою шкіру ласкаво огорнуло тепло від пальців князя. Він допоміг мені встати, даруючи щиру посмішку.

І це дивно на мене подіяло. Відчуття легкості оселилося всередині й закружляло під шкірою мрійливим вихором.

До кімнати ми йшли, не порушуючи тиші. Наче всі слова були сказані раніше, а нині — час для роздумів.

Лише глухі кроки по холодній підлозі розвіювали плин мовчання. Всюди було порожньо. Тільки я, князь і тиша.

Біля дверей ми зупинилися. Демон неохоче відпустив мою руку й відступив на один крок.

— На добраніч, — коротко кивнув, збираючись піти.

Я досі перебувала під впливом магії, яка нещодавно допомогла зцілити демона. Не думаючи про наслідки свого рішення, я наблизилася до князя. Поклала руки на його широкі плечі й потягнулася до губ. Для цього навіть довелося стати навшпиньки.

Отрута нахилився назустріч.

— Ти не пожалкуєш про це? — торкнувшись мого підборіддя пальцями, зашепотів у вуста. Його голос був ніжним і теплим, мов лагідний вітер місячної ночі.

— Мені потрібно розібратися в собі... Допоможи мені, княже.

Невже це я? Ох, як же затремтів мій голос... Наче струна арфи, до якої торкнулася ласкава рука вправного музиканта.

— Ти неймовірна...

Більше він нічого не сказав. Огорнув своїм теплом, накривши мої вуста своїми губами. Подарував не просто поцілунок — а себе. Вклав у цей чутливий момент усе те, що не могли описати жодні слова. Забрав думки, а натомість дозволив мені відчути на смак отруту. Не той небезпечний трунок, яким він був для решти світу, а солодкий напій — п’янкий і незабутній...

Зненацька все скінчилося. Я навіть хотіла запротестувати, але помітила погляд князя. У ньому читалося щось приховане й бентежне. Таке, що змусило моє серце заклекотіти схвильованим птахом. Навіть ноги затремтіли, ледве тримаючи рівновагу.

— Мені важко контролювати це... — спробував пояснити Отрута, ласкаво окресливши лінію вздовж моєї щелепи. — Ти точно не зрадієш, якщо дізнаєшся, чого я зараз потребую. Тому нам краще зупинитися... Пробач.

Я чудово розуміла, на що натякав демон. Ба більше — у цю мить я прагнула того ж, що й він.

Втім, я не розповім йому цього, бо, як сказала раніше, маю розібратися в собі, щоб не наробити дурниць.

— На добраніч, княже.

Останній доторк рук. Шкіра до шкіри, очі в очі...

— Солодких снів, відьмочко, — промовив Отрута, коли я відчинила двері кімнати.

Я не відповіла, а він і не чекав на відповідь. Це не прощання, а початок. І лише час знав, чого чекати від дивних почуттів, що увірвалися в мою дівочу душу, мов перші сонячні промені в пітьму.