23

***Князь Отрута***

Я навмисно уникав маленької відьмочки. Намагався не потрапляти їй на очі, щоб вона сама знайшла мене.

Не сталося, як гадалося. Норовливиця навіть не шукала мене. Здавалося, її взагалі не бентежила ситуація, що трапилася минулого вечора.

Ну чому моя пара така байдужа? Зв’язок уже проявився, і вона не могла його не помітити...

Я ще зранку побачив печатку в себе на грудях біля серця — квітка беладони й кристал. Отже, доля не така вже й дурна, якщо обрала для нас із Малією саме цей символ. Та ще й з кольором вгадала — отруйний, як і я сам.

Ніч підкралася непомітно. І я не втримався: вирішив піти до кімнати відьмочки. Для розмови було вже пізно, але це було вище моїх сил.

Отже, на годиннику північ, а я прямую до дівчини, що заполонила всі мої думки. Що ж може піти не так?

Все! Все може полетіти в Тартар, бо Малії не було в кімнаті.

Але це не біда, адже я з легкістю знайду її. Знайду й поверну мою норовливу принцесу.

Віддавшись інстинктам, я пішов за маленьким вогником, який відчував усім нутром. Дуже зручно, коли потрібно знайти неслухняну пару, що мала б відпочивати в ліжку, а не прогулюватися уночі невідомо де.

Вона була в саду. Спершу я відчув її присутність, а потім побачив... не саму — з іншим чоловіком! Ну, я зараз покажу цьому негіднику, як переходити дорогу Отруті. Моє чіпати заборонено!

— Геть від моєї відьмочки! — люто загарчав божевільним звіром.

— Княже.

На мене дивився вампір Трістан. Я добре знав цього принца, що все життя намагався мені насолити. Він ненавидів мене, а я його. Все відкрито — все взаємно.

— Маліє, — я поглянув на дівчину. — Тебе тут бути не повинно.

— Може, мені ще й дозволу питати, щоб дихати?

Дівчина не знітилася, а навпаки — склавши руки на грудях, дивилася на мене з-під лоба.

Яка ж вона непокірна й дика! Нам буде дуже весело разом.

— Ми йдемо.

Я спробував підхопити її під лікоть, але вона відскочила вбік, і в моїй руці опинилося лише повітря.

— Отруто, леді Темрява бажає залишитися. Тому... — бісів вампір махнув долонею, вказуючи мені напрямок.

Подумати тільки! Ця сволота щойно відправила мене в кругосвітню подорож на... кхм... далеко.

— Трістане, не грай, бо програєш, — я замахнувся, щоб вдарити клятого упиря в щелепу.

Однак на моїй руці повисла маленька відьмочка. Вчепилася, як реп’ях. Знала, що я їй не зможу нашкодити.

Вона користувалася мною, а я не проти — дозволю їй усе, що забажає. Ось тільки натомість відьмочка стане моєю цілком і повністю. В усіх сенсах цього слова.

На менше я нізащо не погоджуся.

— Зеленочубику, припини ревнувати. Ми зустрілися з Трістаном, бо я остання, хто спілкувався зі служницею його сестри. Ти ж пам’ятаєш про Ребекку? — карамельні очі впились мені в душу. Лише за один такий погляд я був готовий знищувати на своєму шляху всіх і все.

— Чому ти виправдовуєшся перед ним? — не приховуючи невдоволення, запитав вампір. — Невже не помітила, як він до тебе ставиться, мов до речі? Дозволиш йому наказувати? — Трістан хмикнув.

Знаючи запальний характер моєї пари, я готувався до бурі. Але красуня здивувала мене спокоєм.

— А знаєте що? — відпустивши мою руку, вона відступила на кілька кроків. — Я бачу, вам і без мене є про що поговорити. Отже, поспішаю відкланятися.

Розвернулася й пішла до палацу. Без зайвих слів. Без емоцій. Обпекла своєю байдужістю так, наче не моя кров була отруйною, а її крижаний спокій виявився трунком.

Цієї миті мені не хотілося нічого, окрім неї.

До біса Трістана! До біса світ! Я жадаю цю відьму!

Вампір щось говорив, але я більше не слухав його. Просто обернувся й пішов слідом за своєю долею, що з кожним новим днем вабила моє непокірне нутро дедалі сильніше.