22

***Малія***

День пролетів непомітно. На мій превеликий подив, зеленочубик не ошивався поруч, як робив це зазвичай. Невже злякався взаємності?

Чоловіки по своїй природі — хижаки. Вони обожнюють полювати на недоступних жінок, які їх усіляко уникають. Однак щойно отримують омріяну взаємність — зникають, мов роса на сонці.

Навіть якщо й так, то мені що до того? Невелика втрата. Тим паче, я ж цього сама хотіла. Трохи неприємно, але жити можна. І взагалі — багато честі, думати про того демоняку. Все! Геть думки про князька.

Я глибоко вдихнула нічне повітря й неквапливо рушила в напрямку саду.

До нашої з Трістаном зустрічі лишалося менше п’яти хвилин, тому слід пришвидшитися. Монархи не надто люблять, коли хтось запізнюється.

Добре, що ніч була місячною. Сріблясте сяйво чудово освітлювало все навкруги, тож заблукати було нереально.

— Леді Темрява, — покликав незнайомий чоловічий голос. Низький і оксамитовий, немов шовк.

Я озирнулася й помітила, як із тіні дерева вийшов високий молодий чоловік. Місячне світло впало на його обличчя, ще більше підкреслюючи бліду шкіру. Проте це зовсім не псувало молодика — навпаки, робило його ще привабливішим. Обличчя мало правильні риси, а на підборідді виднілася ледь помітна ямочка. Легка щетина тільки додавала йому мужності.

Глибокі темні очі уважно розглядали мене, вивчаючи, мов експонат у музеї. Зрештою вуста вигнулися, демонструючи задоволену посмішку.

Я вже бачила такий погляд. Тільки не це!

— Доброї ночі, — привіталася, підійшовши до вампіра. — Трістане… я ж можу звертатися до вас по імені, чи краще дотримуватися етикету?

Так, я вирішила погратися в даму з манерами. А що? Він же все одно мене не знає. То нехай бодай хтось думає, що я вихована леді.

— Так, люба Маліє, — він делікатно взяв мою долоню й підніс її до губ. — Ви вродливіші, ніж я гадав, — чоловік поцілував тильний бік руки, а потім неохоче відпустив її, зацікавлено поглядаючи на моє обличчя.

— Трістане, перейдімо до нашої розмови, — спершу я зашарілася, але швидко опанувала себе, повернувши спокій.

— Так, — ствердно хитнув головою молодий чоловік, гордо випрямившись. Такий весь поважний...

Не бажаючи розтягувати зустріч, я коротко переповіла нашу з Ідою розмову. Про біляву демонесу теж не забула згадати. Єдине, від чого утрималася, — афродизіак прихованих бажань. Не хотілося, щоб вампір, якого я знаю всього десять хвилин, дізнався про те, що я робила під дією зілля.

Він слухав, не перериваючи. Мов аналізував, шукаючи приховані відповіді.

— Це все? — запитав, коли я закінчила.

— Так. Як бачите, нічого такого, що могло б дати вам підказку.

— О, ні, Маліє, — заперечив вампір. — Насправді, є над чим поміркувати. Що я беззаперечно й зроблю, коли опинюся наодинці. А зараз... — він якось дивно на мене поглянув. — Прогуляємося? Ніч така прекрасна.

Тільки не це! Ніби мені мало демоняки — так ще й вампір додався. А там і до перевертня рукою подати. Що не кавалер — то якийсь жах.

Я спробувала вичавити з себе посмішку. Манери, чорт би їх вхопив!

— Трістане, я трохи втомилася і, відверто кажучи, воліла б відпочити. Та й пізно вже.

— Розумію, — неохоче погодився той. — Я буду в палаці, поки не знайдуть винного у знищенні моєї сестри... Як ви дивитеся на те, щоб зустрітися іншим разом?

Цікаво, це тільки мені так щастить? Що ж вони всі до мене липнуть, мов бджоли до меду?

— Гадаю, це недоречно. Я беру участь у відборі й...

Трістан лише махнув рукою.

— Мені відомо, що ваша участь у відборі нічого не означає. Гра — не більше.

— І чому ви так думаєте? — поцікавилася я, кліпнувши очима.

— Чув про вашу витівку на знайомстві. Дівчина, яка справді жадає уваги чоловіка, ніколи не скомпрометує себе перед натовпом. Маліє, ви не маєте жодного шансу. Гнів нізащо вас не обере.

А цей вампіряка геть не дурень.

І тільки-но я відкрила рота, щоб відповісти, як за моєю спиною пролунало знайоме гарчання.

— Геть від моєї відьмочки! — гарикнув князь Отрута, наблизившись до нас із Трістаном.

Ой, що зараз буде...