19

***Князь Отрута***

Малія завмерла біля моїх губ, тому я обережно відсунувся й заховав відьмочку за своєю спиною. Діяв на рівні інстинктів, бажаючи врятувати норовливу пару від ганьби.

Звісно, уже надто пізно. Але я маю добре постаратися й не дозволити нікому нашкодити їй.

Біс із тим відбором! Нехай усі знають, що Малія — моя! А розслідування... мене нічого не хвилює, окрім красуні за моєю спиною.

— Князь... Маліє... — забелькотіла дівчина у фіалковій сукні з бантиками на пишній спідниці.

— Лейн! — зойкнула відьмочка й визирнула з-за моєї спини. — Це... це не те, що ти думаєш.

— А я знала... Знала! — зненацька темнокоса молодиця заплигала на місці.

На її вустах виступила блаженна посмішка, а сама дівчина нагадала мені кролика, що скакав до морквинки. Отже, не лише моя пара ексцентрична особа.

— Ух, я так рада за вас! Ви такі... такі... такі милі! — зрештою підібравши слова, закінчила усміхнена мавка.

А те, що переді мною була мавка, ясно як день. Адже лише ці магічні істоти обожнювали прикрашати волосся квітами й травами. Навіть зараз на маленькій чорнявій голівці був пишний вінок, де тендітні фіалки міцно сплелися із запашною м’ятою та пряним чебрецем.

— Чув, зеленочубику, навіть Лейн рада, а ти носа вернеш, — гукнула Малія.

Я хотів пояснити, що мені подобалася увага відьмочки, і навіть дуже. Та вона зробила дещо божевільне, чим позбавила мене великого дару — «розмовляти».

— Будь моїм коником! І-го-го! — заверещала норовлива відьмочка, заскочивши мені на спину. — Давай, зеленочубику, покатай мене, якщо не хочеш цілуватися.

І що я мав відповісти на такий вияв неповаги? Правильно було б покарати норовливицю, але проблема в тому, що мені це сподобалося.

Я б із радістю покатав її. Ось тільки трохи не так, як вона собі думала. Проте їй не слід знати такої правди. Та й мені краще не думати зайвого.

— Лейн, — я поглянув на мавку. — Малія трохи... е-е... під магічним впливом, тому я б не хотів, щоб хтось її бачив у такому стані. Ти б не могла приглянути за нею, поки дія чарів не скінчиться?

Дівчина жваво захитала головою.

— Звісно.

— Ні-і-і! — запротестувала примхлива пара, міцніше стискаючи мої плечі. — Хіба тобі не сподобалося? — запитала, нахилившись до вуха.

— Саме тому, що мені це сподобалося, я й хочу захистити тебе від самої себе. Я ж казав, що мені потрібна справжня ти, а не солодка підробка, — пояснив красуні свою точку зору, ніжно погладивши струнку ніжку.

— Ну й не треба! Знайду когось іншого.

Вона зіскочила на підлогу, але не змогла ступити й кроку. Я підхопив її за талію і зазирнув у карамельні очі із золотавим обідком.

— Моя! Нікому не дозволю торкатися тебе, відьмочко. Запам’ятай: Отрута не ділиться, Отрута — знищує всіх, хто з’являється на його шляху. Але ти — залежність, що причарувала моє гаряче нутро. Норовлива для непокірного.

— Я ще ніколи в житті не чула таких приємних слів, — озвалася Лейн, плескаючи в долоньки. — Маліє, ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило.

— Угу, — нерозбірливо мугикнула відьмочка, дивлячись лише на мене. — Це вперше й востаннє, коли я роблю те, що ти мені кажеш. У майбутньому не чекай покори, — звільнившись із пастки моїх рук, вона зробила кілька кроків до дверей. А тоді обернулася й зухвало поглянула мені в очі: — Ти втратив свій шанс.

Більше нічого не сказала. Повільно розвернулася й пішла до своєї кімнати.

А я, немов зачарований, спостерігав за її спокусливою фігурою, поки вона не зникла за дверима.

— Княже, — покликала мавка. — Малія вперта, але щось підказує мені, що це не кінець. Ви їй не байдужі, і це помітно. Тому не здавайтесь. А я триматиму за вас кулачки, — тепла посмішка засяяла на малинових вустах.

— Ніхто не має знати про...

— Про те, що Малія — ваша пара, — дівчина закінчила замість мене. — Я все зрозуміла ще на відборі. Знаєте, ми відчуваємо зв’язок, що поєднує призначених долею магічних істот.

— То ти вже знаєш, хто пара Гніва? — я не втримався від логічного питання.

— Можливо, — вона загадково знизала плечима. — Та ще не час відкривати світу правду.

— Ця дівчина є на відборі, вірно?

— Без сумніву, вона тут. Однак так само, як і ви, бажає справжніх почуттів, а не фальші.

Невже мавка натякала на себе? Але ж серце Гніва досі було каменем. Хіба він міг не відчути своєї пари?