15

***Князь Отрута***

Нарешті це трапилося! Я зміг торкнутися її губ і не отримати болючого удару в перенісся чи навіть у якусь більш пікантну частину тіла.

Соковиті й злегка вологі вуста мали присмак стиглої суниці. Цікаво, це у всіх відьом такі солодкі губи чи тільки в моєї норовливої пари? Втім, мене не обходить ніхто, крім темноволосої красуні, яку я зараз притискаю до свого тіла.

— Стій! — кричить відьмочка, намагаючись відштовхнути мене.

Довелося скоритися, хоч це й було важко.

— Це був твій перший поцілунок?

Наївний телепень. І чому я так подумав?

— Зеленочубику, мені сто вісімдесят років, — підморгнувши, повідомила дівчина. — Думаєш, що я все життя чекала тебе одного?

Неприємно усвідомлювати правду. Ще один ляпас від богині долі, що подарувала мені таку пару.

— Відьмочко, — стискаючи її тонкий стан пальцями, я не дозволив їй відійти. — Ти розумієш, що таке «пара»?

— Я чула про це, але... але в мене все одно немає до тебе почуттів, — поспіхом озвалася вона. — Можливо, ти помиляєшся? А якщо твоя пара не я, а інша дівчина? Звідки тобі знати, що це саме я?

Я схопив її долоньку й приклав до своїх грудей. Відчув, як серце ще сильніше забилося об ребра, мов птаха, що бажала волі.

— Ти хвилюєшся? — спантеличено запитала відьмочка.

— Маліє, я — демон, — натякнув, хоча вже ні на що не сподівався. З якихось причин дівчина навпроти вперто ігнорувала наш зв’язок.

— Та ти що? — вона театрально сплеснула в долоні. — Справді, демон? Не святий апостол? Умієш здивувати, зеленочубику, — понеслися жарти з маленького спокусливого ротика.

— Якщо ти закінчила свій гумористичний виступ, то я, з твого дозволу, продовжу.

— Звісно, — норовливиця кивнула, немов і справді давала мені дозвіл говорити.

Якби так зробив хтось інший, то вже давно б вирушив до предків. Але ця дівчина бентежила мене. Вона п’янила й дурманила, змушуючи покірно терпіти всі кпини. І не тому, що я не мав почуття гідності.

Насправді, мені подобалося грати з нею в покору. Я втрачав голову від її дикого норову. Вогонь, що горів у цій відьмі, вабив мене так, що мені хотілося згоріти в ньому.

— Ми народжуємося з кам’яним серцем, — удався я до пояснень. — І лише коли призначена долею пара опиняється поруч, воно оживає... Ти ж чула моє серцебиття? — запитав, поглянувши на неї. — Це зробила ти. Саме ти, Маліє, прив’язала мене до себе, опинившись біля мого трону.

— Ой леле, як все складно! — зойкнула та, потерши скроні пальцями. — То ось чому ти причепився до мене. Час від часу не легше...

— Я радий, що ми в усьому розібралися й тепер можемо...

Замість тисячі непотрібних слів я потягнувся за поцілунком.

— Ні, зеленочубику, нічого не вийде, — відьмочка відсахнулася від мене, мов я був блохастим собацюрою. — Мені потрібно розібратися в собі. Тому поки що обійдемося без тісних контактів.

Вона спритно звільнилася з моїх обіймів і, обійшовши стіл, зупинилася з протилежного від мене боку.

— Дякую за солодощі, — кинула швидку посмішку, продовжуючи розбирати пакунок.

Я зрозумів, що розмова закінчена й вирішив не стовбичити над відьмочкою, мов наглядач. Пішов до вітальні, де розмістився на дивані перед телевізором.

Колись я чув, що у людей так прийнято: чоловік — біля телика, а дружина — на кухні. У них це називається «шлюб». То ми, виходить, сім’я?

Довго розмірковувати над своїм відкриттям мені не вдалося. У кишені завібрував камінь простору, який слугував засобом зв’язку між мною та Гнівом.

— Цього ще не вистачало, — пробурмотів я, кидаючи магічний предмет на підлогу.

— Де ти вештаєшся? — гаркнула прозора проекція брата, щойно камінчик торкнувся твердої поверхні.

— І тобі привіт, братику, — я відсалютував йому, вітаючись.

— Блазнюватимеш? — голос Гніва вібрував від люті. — Отруто, ти мав слідкувати за учасницями відбору, а сам... — він примружився й роззирнувся. — Де тебе носить? Що це за місце?

— Давай без зайвої лірики й по темі, — байдуже озвався я, навмисно ігноруючи всі питання. — Настрою геть немає, а тут ще й ти, — роздратовано зітхнув, закотивши очі.

Гніва аж перекособочило від моєї байдужості. Втім, він, як мудрий правитель, вирішив змовчати на випад. Натомість перейшов до справи.

— Зникла одна з учасниць.

— Під ліжком дивилися? Може, вона туди закотилася? — я вдався до жартів.

— Не смішно, Отруто, — брат кинув на мене холодний погляд. — Це вампірша Ребекка.

— І що?

— В її ліжку було знайдено порох, що лишається лише після того, як вампір помирає.