14

***Малія***

Останні слова Отрути збентежили мене більше, ніж я була готова визнати.

Він такий запальний і водночас упевнений у тому, що говорить. Але чому його так тягне до мене? Навіщо я потрібна демону, який може бути з будь-якою дівчиною?

Добре, що він не чує моїх думок, бо те, в чому я зараз зізнаюся, лякає навіть мене саму.

Три, два, один — Отрута привабливий.

Та це не означає, що він мені подобається. Просто я озвучила очевидний факт. Навіщо ж брехати, коли тут лише я й тиша? Ну, іще Тревіс. Але він зараз не в тому стані, щоб звертати увагу на дрібниці.

— А може, втекти? — запитала у власного відображення, підійшовши до дзеркала.

Воно мовчало. Очікувано.

А хіба князь не знайде мене?

Ні! Геть усі ці думки.

Якщо я втечу, то поставлю під загрозу магічний світ. Ну, і психічний стан Тревіса точно погіршиться. Не можна думати лише про себе, коли на карті щось більше, ніж мої забаганки.

— Я все приніс, відьмочко.

Голос Отрути увірвався до моєї свідомості, мов яскравий спалах світла. І як тільки він так швидко впорався?

Я повернулася до демона, що тримав у руці... кхм... тут я трохи здивувалася.

А річ у тім, що цей індивід стояв із квітами. Подумати тільки — у його правій руці був букет чорних троянд.

— Зеленочубику, у моєму списку не було квітів, — підійшовши до нього, я кивнула на чарівні бутони.

— Я чув, що в людей прийнято дарувати своїй парі квіти, — пояснив чоловік. — Тобі подобається?

Ох леле! Він зашарівся? Демоняка віком із давні руїни почервонів, мов присоромлене хлоп’я. Кому скажу — не повірять.

— Парі? — перепитала я. — Те, що ти постійно тягнеш мене в обійми, ще не означає, що ми разом. Принаймні, я не погоджувалася на наші з тобою стосунки.

— Ти й досі не зрозуміла? — запитав він, замість того щоб пояснити.

— Ой, все, — я махнула рукою, потягнувшись до пакунка, який князь тримав в іншій руці. — Сподіваюся, ти не забув шоколадку й круасани.

— Тобі не сподобалися квіти? — демон пильно зазирнув мені у вічі. Він виглядав на диво серйозним, без звичної грайливості.

Чомусь мені забракло повітря. Я хотіла відповісти, але всі слова випарувалися з голови, щойно наші погляди зустрілися. Таке зі мною трапилося вперше в житті.

Це лякало й хвилювало. І я навіть не розуміла, яке почуття переважало.

— Ти не відповіла, — нагадав демон, нахилившись до мого обличчя.

У ніздрі вдарив аромат шкіри та перцю, який яскраво відтіняла цитрусова нотка. Це парфум чи Отрута й справді так приємно пахне?

Ой... Що ж зі мною коїться?

Я мимоволі прикусила нижню губу.

— Не роби так, — прохрипів Отрута, не зводячи нефритових очей з моїх губ.

— Я... — у горлі стало сухо, немов у пустелі під палючим сонцем. — Мені сподобалися троянди, — швидко закінчила, підхопивши букет.

А далі, крутнувшись на п’ятках, різко розвернулася й мало не побігла до кухні. Напевно, це виглядало як втеча, але зараз мені не хотілося бути біля князя. Не настільки близько.

Втім, він пішов за мною.

— Що трапилося, Маліє?.. — покликав так, ніби від цього залежало його життя.

— Мені потрібно зварити зілля забуття, — я намагалася не дивитися на обличчя демона, що зненацька почало хвилювати мою тендітну дівочу душу.

— Не вдавай, ніби не розумієш, — Отрута забрав пакет із моїх рук та поклав його на стіл. Там же знайшов місце й букет.

Сильні руки обвили мою талію.

— Припини це... припини...

— Поцілуй мене — і сама все зрозумієш.

Він нахилився вперед. Наші губи були ближче, ніж будь-коли.

— Це неправильно. Я не можу... тобто не хочу, — захитавши головою, прошепотіла.

Однак усередині все стислося у солодкому передчутті. Схоже, я зламалася. Не впевнена, що так буває з відьмами чи взагалі з будь-якими іншими живими істотами. Та як інакше пояснити мій стан?

— Ми призначені одне одному долею. Я гадав, що ти відчула це. Думав, ніби граєш зі мною...

— Що означає «призначені долею»? — перепитала я, повністю заплутавшись у собі й своїх відчуттях.

— Ти — моя пара. Та, що оживила кам’яне серце.

Поки я переварювала почуте, Отрута увіп’явся в мої губи владним поцілунком. А я...