13

***Малія***

— Це що за звірюка гарчала? — Тревіс закліпав очима, намагаючись зазирнути до будинку. — У тебе там дикий звір завівся?

— Ага, де... — помітивши подив на обличчі чоловіка, я швидко виправилася: — дикий кіт. — Довелося зобразити щось схоже на посмішку. — Ох, мій зеленочубик такий неслухняний! Постійно тільки й чую від нього: «Аррррррр...» Треба, напевно, відвести його до ветеринара, щоб чикнув йому дзвіночки, бо саме через них він такий галасливий, — останнє я майже викрикнула, щоб Отрута почув і припинив свій показовий виступ.

Тревіс замислено почухав потилицю.

— Невже це твій кіт так гарчав? Там точно не тигр? — у сірих очах зблиснув допитливий вогник. — А чому «зеленочубик»? У нього є якісь відхилення?

Я важко зітхнула. Втрачала терпіння так само, як і князь, який міг накинутися на горе-пікапера будь-якої миті.

— Якщо брати до уваги його настирність у деяких питаннях, то я б сказала, що в нього й справді є відхилення.

— А можна мені поглянути на нього? — Тревіс спробував зазирнути мені через плече.

— Ти прийшов на кота мого дивитися? — запитала я, схрестивши руки на грудях. — Мені зараз ніколи, тому пропоную продовжити нашу захопливу розмову іншим разом. Звісно, дуже прикро, але що ж поробиш... — я почала нести нісенітниці, аби якнайшвидше відкараскатися від набридливого сусіда.

Парадокс: я намагалася позбутися уваги одного діставучого телепня, щоб повернутися до іншого. Оце життя дало тріщину...

Тревіс вмить випрямився, ставши в позу «альфа — тут я», й грайливо поправив волосся.

— Маліє, — він прочистив горло, щоб голос став глибшим. — Крихітко...

— Гррррррр... — Отрута не тільки перервав мого залицяльника, а ще й гепнув чимось по стіні.

Сподіваюся, що то була його голова. Бо нерви потрібно тримати в коробочці, а не плюватися своїм негативом, мов верблюд слиною.

Чоловіки... що з них узяти?

— Твій кіт сказився? — звузивши очі, поцікавився сусід. — Нащо тобі божевільна приблуда?

— Я тобі зараз покажу приблуду!

Все. Це — кінець.

Демон не витримав знущань і вилетів з будинку, немов чорт із табакерки.

— Ой-йо... — я ляснула себе долонею по чолу. — Ну чому ти такий...

— А-а-а! — верещав на все горло Тревіс. — Це... це... це... — його палець вказував на Отруту. — Чудовисько! Монстр! Чужий! Маліє, викликай екзорциста!

— Це я — чудовисько?! — гаркнув демоняка. — Та я з тебе зараз відбивну зроблю!

— Tamento, — я махнула рукою. Тієї ж миті з кінчиків пальців зірвалося зелене сяйво. Воно торкнулося Тревіса, повністю знерухомивши чоловіка. — Занеси його в будинок, — наказала зеленочубику, який дивився на мене так, ніби я раптово роздяглася й влаштувала пробіжку містом. — Роби, що кажу, котику.

Я навмисно назвала Отруту «котиком», бо він, як і всі особи чоловічої статі, втрачав голову від ласки. Чоловіки — горді леви, що тануть сніжинками, щойно ми почухаємо їх за вушком.

Виконавши мій наказ, князь зачинив за собою двері.

— Я все ж пропоную... — великий палець вдруге за сьогодні черконув лінію на шиї.

— Припини.

— Він мене бачив. Я не можу залишити його серед живих, — демон байдуже знизав плечима. — До того ж він чіплявся до тебе, а це неприпустимо.

— Знову твій хіт «Моя»? — саркастично поцікавилася я, розмірковуючи над тим, як вийти зі складного становища.

— Що? — Отрута не оцінив мій жарт. Ба більше — він його навіть не зрозумів.

— Забудь, — я махнула долонею. — Краще принеси мені суцвіття аланеї, корінь полину й пилок нічного метелика.

— Це жарт такий? Відьмочко, я ще на слові «аланея» завис. Де мені все це брати, якщо я й гадки не маю, як воно виглядає?

— Про це потрібно було думати до того, як вискакувати до смертного. А зараз мені потрібно зварити зілля забуття. Та я не маю всіх складових. Тому ти, — підійшовши до Отрути, я тицьнула пальцем йому в плече, — принесеш мені їх.

— Звідки? — не вгавав князь.

Я шумно втягнула повітря.

— У місті є магічна крамниця відьми Емілії, — я коротко пояснила, як туди дістатися. — Ох, мало не забула... Ще принеси мені круасанів із полуничним джемом і молочну шоколадку з мигдалем.

— Не знав, що для зілля потрібні круасани й шоколад, — у зелених очах застигло здивування.

— Ох, як же з тобою важко... — торкнувшись чола долонею, я хитнула головою. — Зеленочубику, я зголодніла. Тому й прошу принести мені смаколиків. Чи це для тебе надскладне завдання?

— Звісно, ні! — поспішив заперечити набридливий демоняка. — Для тебе хоч зірку з неба дістану!

— О-о-о, вже й заїжджені фразочки полетіли...

— Ти про що? — перепитав Отрута.

— Йди вже... Ой, стій... Defendium.

Я скористалася закляттям зміни зовнішності, щоб приховати демонський вигляд князька. На сьогодні достатньо одного шокованого смертного.