12

***Малія***

Наша пісня гарна й нова, тож почнімо її знову... Це якщо сказати коротко про рівень набридливості Отрути. Ох і прилипало...

Аби ж тільки це. Та з’явилися нові обставини, що розхвилювали мене не на жарт.

Зі мною щось відбувалося. І це не могло не лякати.

Я хотіла відкинути настирного демоняку зі свого шляху за допомогою магії. І закляття «Perfectium» підходило для цього чи не найкраще. Та ось незадача... Моє лавандове світло зникло! Замість нього полилося зелене — таке ж, як волосся у зеленочубика. Якого бісика таке трапилося? Що зі мною зробив цей демоняка?

Звісно, я спробувала дізнатися правду. Накинулася з питаннями на князька. А він... він знову почав свій сольний виступ із піснею «Моя».

Мені це не просто набридло, а дістало!

Втім, якщо навіть магія вирішила підвести мене, то чого очікувати від демона? Риторичне питання.

У моїй голові закружляв вихор в’їдливих слів, якими я хотіла почастувати нахабника. На жаль, довелося відкласти це на кращі часи, бо в двері помешкання постукали.

— Маліє, — покликав знайомий чоловічий голос. — Не вдавай, ніби тебе немає вдома. Я чув твої зойки. Та й не тільки я — ще пів району.

Наче мені було мало залицянь Отрути, так ще й сусід припхався. До речі, демон не надто зрадів несподіваному гостю. Зиркнув на двері так, мов хотів вирвати їх із петель і розбити об голову мого бідного сусіда.

— Це хто? — князь невдоволено глипнув на мене своїми нефритовими очиськами.

— Знайомий, — коротко відповіла я, не вдаючись у зайві подробиці.

— І чому він приперся до тебе? — прискіпливо уточнив демон.

— Напевно, з тієї ж причини, що й ти тягаєшся за мною, — пирхнула я, потупавши до дверей.

— Куди?

Отрута став у позу «не пущу», закриваючи собою весь прохід. А якщо врахувати його зріст і широченні плечі, то можна сказати, що переді мною виросла шафа.

Знову! Вкотре за час нашого короткого знайомства князь намагався нав’язати мені свою волю.

— Зеленочубику, мені треба відчинити й заспокоїти Тревіса, бо ще підійме шум. А воно мені геть не потрібно, — я штовхнула чоловіка плечем і спробувала пройти до дверей.

Нічого не вийшло. Князь перехопив мене, не давши зробити й кількох кроків.

— Я зараз його... — палець демоняки провів умовну лінію по шиї. — Не треба ніяких розмов.

— Я зараз тебе...

Тут уже я не втрималася й показала демоняці той самий жест, що він демонстрував мені лише мить тому.

— Ану, брись, зеленочубику, бо отримаєш зараз на горіхи й курагу! — з моїх вуст злетіла погроза, яку я виконаю, навіть не замислюючись про наслідки.

— Маліє, — знову покликав Тревіс. — Я чую, що ти не сама. З тобою все гаразд? Хоча... — голос сусіда притих, а за мить знову полився з-за дверей: — ти ж не відповіси, якщо трапилася біда. Тоді... тоді я поліцію викличу.

Ну вже ці чоловіки. Один сцену ревнощів влаштував, а інший поліцію зібрався викликати.

— Іду! — гукнула, щоб заспокоїти сусіда. — То я з котом розмовляла.

— У тебе ж немає кота! — майже в один голос озвалися Отрута й Тревіс.

— Тепер є. Такий нахабний і нав’язливий котяра з величезними зеленими очима, — я багатозначно зиркнула на князька.

— Ну, якщо я твій котик... — демон пропустив мене до дверей. — Мене ще ніхто не називав котиком, — повідомив він, сяючи, мов дорогоцінний камінь.

— Знаєш, зеленочубику, я навіть не здивована.

— Скажи цьому колобку, щоб котився звідси, — діловито мовив Отрута, зі злістю поглянувши на двері. — Йому тут не раді.

Хоча б у чомусь наші з демоном думки збігалися. Адже, якщо говорити відверто, мені увага Тревіса геть не подобалася. Фактично він поводився як полегшена версія Отрути: не хапав у обійми повсякчас, але набридав зі своїми залицяннями.

Оу, то в мене тепер аж два кавалери. І обоє якісь притрушені. Ото пощастило!

Врешті-решт я відчинила двері й навіть спробувала вичавити із себе посмішку. Судячи з погляду Тревіса, у мене це вийшло кособоко.

— У тебе м’яз защемило? — схвильовано запитав блакитноокий чоловік. — Давай допоможу, — його руки потягнулися до мене. — Де болить?

— Гррррр, — пролунало гарчання.

Ой леле! Схоже, Отрута вже на межі нервового зриву.