11

***Князь Отрута***

Незнайомець у чорному скористався магією. Часу на довгі роздуми не було, тому я прийняв увесь удар на себе.

Притис дівчину до грудей, різко відвернувшись від темного згустку наелектризованої енергії.

На диво, моя норовлива пара навіть не пискнула. Чи не вперше за весь час вона дозволила мені обіймати її без зайвих вибриків.

Коли біль пронизав спину, я стис зуби, щоб не зронити ані звуку. Не хотів показувати слабкість, бо не мав на неї права.

Поруч зі мною була дівчина, яка потребувала захисту. Моя пара — мого захисту.

— Він пішов, — прошепотіла відьмочка, кинувши погляд за мою спину.

— Шкода, — замислено відповів я, насолоджуючись теплом її стрункого тіла.

— Гей.

Вона почала вириватися з моїх рук. Довелося відпустити спокусливу відьмочку. Однак від різкого руху я відчув страшний біль — немов у тіло врізалося з десяток клинків.

— Ой, — коли я засичав, красуня підняла на мене свої спантеличені очі, — тобі боляче? — у голосі промайнуло хвилювання.

— Все гаразд... Аргх... — коротко скрикнув я, бо дехто потягнувся, щоб поглянути на моє «все гаразд».

— Там велетенська рана. Тобі потрібна допомога, — співчутливо мовила дівчина.

Було дуже приємно від усвідомлення, що я їй не байдужий. Хоча б щось хороше.

— Я швидко регенеруюсь. Всього кілька годин — і буду цілим та неушкодженим, — поквапився її заспокоїти.

— Добре, — кивнула й, взявши мене за руку, повела за собою.

Я нічого не сказав, подумки радіючи такому несподіваному розвитку подій. У моєму пораненні, без сумніву, було більше плюсів, аніж мінусів.

Тим часом ми увійшли в спальню.

Я окинув поглядом велике ліжко й уявив як її шовкове волосся розсипалося на подушці.

— Ти чому завмер?

Хід думок перервав голос тієї, про кого я зараз мріяв. Якби вона дізналася, про що були ті фантазії...

— Я не проти розважитися на цьому ліжку. Та й не так уже все й погано.

Наче й жартував, але десь глибоко всередині прокинулося щось бентежне й незвідане. Невже це і є той самий зв’язок, що назавжди прив’язав мене до вродливої відьми?

— Я так і знала, що ти придурюєшся, — вона склала руки на грудях і поглянула на мене так, ніби бачила перед собою істинне зло. — Та якщо ти себе аж настільки добре почуваєш, то... спробуй наздожени, зеленочубику!

Зненацька дівчина зірвалася з місця й побігла до дверей.

Та за що мені це все? О, богине долі, ну чому ти мене так ненавидиш?

Попри біль, що доводив до сказу, я кинувся наздоганяти своє норовливе щастя. І звідки тільки сили з’явилися?

На превелику радість, відьмочка не втекла. Я вчасно відрізав їй шлях відступу, діставшись до виходу з помешкання раніше, ніж лялечка встигла кліпнути.

— Далеко зібралася?

Мені дуже подобалося грати з нею в цю звабливу гру. Якби вона здалася моїм чарам, то було б не так цікаво. А нині між нами щось схоже на боротьбу за пальму першості. І поки що я точно пасу задніх.

— Зеленочубику, визначся вже: тобі погано чи ні? Ти так скачеш по моєму будинку, що здається, ніби переді мною не князь Отрута, а чистокровний арабський скакун, — пожартувала маленька відьмочка, склавши свої пухкі вуста бантиком. — Perfectium! — раптово вигукнула вона, махнувши в мій бік своєю тендітною долонькою.

З тонких пальчиків зірвалося зелене світло. ЗЕЛЕНЕ!

— Що? Що за дурниця? — спантеличено забелькотіла красуня, зачаровано поглядаючи на іскри магії, забарвлені у мій «отруйний» колір. — Де моє лавандове світло? Що ти зі мною зробив, демоняко?! — останнє, без сумніву, було адресовано мені.

Я зробив кілька кроків до своєї пари, та вона відступила й лише міцніше стисла вуста. Така розлючена й приваблива у своєму гніві.

Від цього видовища кляте серце загупало в грудях із новою силою.

— Відьмочко...

— Ти можеш бодай раз не бути таким... таким... таким... — дівчина намагалася підібрати слово, яке б мене зачепило. Проте через хвилювання в неї нічого не вийшло.

— Нам час повертатися в Інферум, — я зробив ще один крок.

— Ти ж навіть імені мого не пам’ятаєш, — вона тупнула ніжкою. — Чому ж не відпустиш? Навіщо я тобі? — її брови підскочили вгору, мов два знаки питання.

— Малія. Твоє ім’я — Малія. Моя норовлива відьмочка, що розчаклувала кам’яне серце.

— Я... Я...

— Моя!

— Ніколи й нізащо я не належатиму тобі! — вона гордо здійняла підборіддя.

— Ти знову кинула мені виклик — і я з радістю прийму його. Отрута не програє!