10

***Малія***

Сьогодні мені вдалося вмовити Отруту навідатися до світу людей. Очікувано, саму він мене не відпустив, а поперся слідом. Та це й не дивувало, бо демоняка так зиркав у мій бік, що мало не облизувався.

Браму потойбіччя, яка на ділі виявилася палацом із порталом усередині, ми пройшли швидко.

Ось тільки був там один білявий демон, який спробував зі мною пофліртувати. Втім, він вчасно помітив блискавки, що літали в зелених очах Отрути, й відступив. Ще й вибачився перед князьком.

Ох і падло. Не переді мною, а перед зеленочубиком. І де та справедливість? З мене зробили якийсь трофей, яким нібито володів Отрута. А спитати дозволу — забув?

Ну нічого, я буду не я, якщо не влаштую перекачаному демоняці солодке життя.

Чому кажу «перекачаному»? Бо всі, хто бачив князя, підтвердять, що він мав неабияку фігуру: високий, широкий у плечах, а на руках та інших частинах тіла — м’язи. Просто гори м’язів.

Такий, як уперіщить своїм пудовим кулаком — то можна й свідомість втратити.

На мені він свою силу не випробовував — принаймні таку, бо ліз обійматися Отрута часто. Але ж і по нахабній пиці отримував — не завжди, проте регулярно.

Коли ми опинилися в моєму будинку, я попросила чоловіка зачекати на мене у вітальні. Сама ж планувала піти на кухню, звідки вислизнути на вулицю через вікно. А там уже — тікати, не розбираючи дороги.

Зненацька з кухні долинуло якесь дивне шарудіння.

— Йди вже, забирай свого кота, — мовив Отрута, киваючи на зачинені двері.

Я застигла на місці. Тільки кліп-кліп очима.

— У мене немає кота, — ляпнула, геть забувши, що говорила раніше.

— А якого ж дідька лисого ми сюди приперлися?! Ти сказала, що в тебе є кошеня, яке крякне без їжі... — почав бубоніти житель Інферуму.

— Піду перевірю.

Тільки-но я зробила крок до дверей, як мене схопили за руку. Не треба бути екстрасенсом, щоб здогадатися, хто посмів таке вкоїти.

— Будь тут, — коротко наказав демон.

Він обійшов мене й, потягнувшись за ручку, повільно відчинив двері.

— Ага, зараз. Це мій будинок, — я спробувала відштовхнути його плечем.

— Якщо з тобою щось трапиться, то я особисто тебе покараю.

Не знаю, як це виглядало в уяві князя, але я подумала про дещо пікантне. І, з одного боку, мені це не сподобалося, а з іншого... цікаво...

Довелося змахнути головою, щоб дивні думки вилетіли звідти й перестали мене хвилювати.

— Припини мною командувати, — для годиться прошипіла Отруті.

— Поки ти моя п... — різко замовк. — Не припиню, — усе ж не забарився з відповіддю.

Я відкрила рота, щоб уточнити, що ж то за загадкове «п», але демоняка вже чкурнув на кухню. На що тільки не підуть чоловіки, аби лиш не відповідати на запитання жінок.

Мені нічого не лишалося, як піти слідом.

— Дай пройти.

Я спробувала обійти Отруту, але він не дозволив. Натомість заховав мене за своєю могутньою спиною.

На щастя, мені вдалося визирнути з-за велета й поглянути на таємничого гостя, що нишпорив на моїй кухні. Як виявилося, там стояла постать у довгій чорній мантії з каптуром, який надійно приховував обличчя.

— Хто ти? — зі злістю гаркнув демон, штовхаючи мене далі за спину.

Незнайомець не відповів. А вже наступної миті в нас полетів згусток магії — чорної, мов ніч.