9

***Малія***

Врешті-решт ми з Отрутою поговорили й навіть знайшли спільну мову.

Звісно, деякі питання лишилися без відповідей. Але, гадаю, з часом я все ж дізнаюся правду.

Зокрема, князь відмовився пояснювати свою дивну поведінку щодо мене. Якось швидко змінив тему, загадково мовивши:

— Прийде час — і ти сама все зрозумієш.

Конспіратор демонського розливу.

Як я маю зрозуміти те, що чоловік повсякчас тягне мене до рук, мов я його особиста річ? Ну дурня ж...

Довелося пристати на пропозицію Отрути — зіграти кандидатку на роль дружини Гніва. Князь пообіцяв відпустити мене до світу людей, якщо допоможу йому. Не те щоб я вірила його словам, та все ж вибору, по суті, не мала.

Крізь браму потойбіччя мені не пройти без супроводу демона чи наказу короля. Ніхто не випустить чужинку з Інферуму.

Але якщо вміло зіграти на хворобливому захопленні мого зеленоокого залицяльника... О-о-о, із цього може щось вийти.

Поки розмірковувала над усім цим, дійшла до кімнати, де мала проживати на час відбору.

Я багато дивного бачила на свій вік, але це... Це якийсь зелений хаос, а не місце, де можна жити!

Ніби мало того, що стіни ніжно-салатового відтінку, так іще й штора — смарагдова, на ліжках — оливкові простирадла, а шафа та туалетний столик — малахітового кольору. Це що, п’ятдесят відтінків зеленого? Ще б фото своє в рамочці лишив...

Ой леле! Забираю свої слова назад. Фото, на щастя, немає, але є портрет. Ще й на пів стіни.

Сидить цей зеленочубик на чорному троні, мов цар всесвіту. А дивиться так зухвало, що хочеться вперіщити чимось важким по нахабній мармизі.

Ну як я можу вдавати зацікавлення до короля Гніва, якщо живу в царстві князя Отрути? Цікаво, як відреагує інша учасниця відбору, коли побачить цю нефритову атмосферу?

— Привіт, — до кімнати тихо увійшла темноволоса дівчина у ніжно-фіалковій сукні з рукавами-ліхтариками.

На її пухких вустах грала тепла посмішка, тож я не втрималася й посміхнулася у відповідь.

— Привіт, — підійшла й простягнула руку незнайомці. — Моє ім’я Малія.

— Лейн, — відповіла дівчина, поклавши свою тендітну долоньку в мою. — Мені здається, що дизайн цієї кімнати аж надто... — вона насупила брови, намагаючись підібрати слова, — кхм...

— Це вівтар поклоніння самому князю Отруті, — я зробила жартівливий уклін у бік портрета демона. — Певно, він особисто підбирав меблі й усе інше, але через те, що не знає кольорів, окрім зеленого, вийшло ось це неподобство.

Перезирнувшись, ми обидві пирснули від сміху.

— Зізнавайся, Маліє, це він для тебе так старався? — запитала нова знайома, коли ми трохи заспокоїлися.

Її питання було цілком логічним, адже всі гості були свідками нашої «палкої сцени» знайомства на його троні. І я ж казала зеленочубику, що то погана затія — повертати мене на відбір. Ну хто повірить у мій інтерес до Гніва, коли його брат пів ночі бігав за мною по лісу? А є щось у цьому романтичне...

Ой, ні! Ніякої романтики! Цей демоняка нафантазував собі бозна-чого. А я втечу від нього, щойно ми опинимося у світі людей.

— Маліє, — покликала Лейн, торкнувшись мого плеча. — Яке ліжко обереш?

— Важкий вибір. Ну як обрати між зеленим і... зеленим?

Ми знову розсміялися. Добре, що зі мною житиме такий самий дурносміх, як і я. Хоча б тут пощастило.

За хвилину я відповіла:

— А знаєш... я, напевно, оберу ліжко біля стіни. А то раптом князь вирішить, що він не Отрута, а Ромео, й полізе у вікно.

— І навіщо тобі Гнів, якщо в тебе є кишеньковий Отрута? — серйозно запитала Лейн.

— А я не проти гарему.