8

***Малія***

Ну й навіщо мені таке щастя? Ото причепився цей демоняка... Але ж красивий.

Ой! Про що це я щойно подумала?

— Я піду тільки на Землю, — кидаю вимогу Отруті.

— А зараз ти де, в підземеллі? — перепитав цербер, почухавши лапою одну з голів. — Мандруйте вже звідси, — махнув у бік виходу з печери. — До мене скоро дама має прийти.

— Дама?! — в один голос вигукнули я та князь.

— А що це за інтонація? — ображено озвалося чудо-юдо з трьома головами. — Є в мене дама серця! І щоб ви знали, вона не примушує мене бігати за нею лісом, висолопивши язика.

— Чула? — демон підморгнув мені. — То був камінь у твій бік. Тому ходи до мене, відьмочко.

— Ага, зараз. Біжу, волосся назад.

— Можна й уперед, — знову жартує Отрута.

— Як же ти мене дістав, зеленочубику, — я ляснула себе долонею в лоба. — А якщо в мене хлопець є?

— Значить, не буде, — зі злістю озвався демоняка.

І куди тільки всі веселощі поділися?

— Ану, йдіть звідси, — господар печери знову нагадав про свою присутність.

Я крутнулася на місці, змірявши високого князя Отруту поглядом. Це ж, якщо сіпнуся до виходу, він знову за мною побіжить. А я вже так втомилася скакати тим лісом.

— Я б із радістю покинула не лише цю печеру, а й Інферум, але дехто вирішив, що я його власність. І це після того, як я лише один раз посиділа в нього на колінах!

— Два рази. Не забувай, як я спіймав тебе в лісі, — діловито уточнив зеленоокий демон.

Тихо загарчавши, цербер брудно вилаявся. Ото де майстерність! Слова летіли аж із трьох пащ — та такі, що мої вуха в трубочки скрутилися.

— Хоч би нікому не розповідали про свої ігрища, — він з огидою сплюнув під лапи. — Срамота! І куди лише король дивиться? Ось у мій час... — далі понеслася якась нудна історія про незрозумілий період.

Слухати буркотіння собацюри мені не кортіло, тож я вирішила діяти. Як там кажуть? Ризик — справа благородна. А хто не ризикує, той не п’є лимонадику з бульбашками. Такого ігристого й норовливого, як і я.

— Ой, мені щось зле... — для більшого ефекту почала обмахувати себе рукою, мов віялом.

— Ходімо на подвір’я, бо тут і справді тхне собацюрою, — схвильовано мовив Отрута.

— Я зараз вам обом таку собацюру покажу, що назавжди дорогу сюди забудете! — гнівно випалив цербер, зиркнувши на князя так, ніби той був червоною ганчіркою, а він — биком.

Поки вони змагалися у кпинах та мірялися гостротою язиків, я тихенько шуснула до виходу.

Опинившись за межами печери, полегшено зітхнула й поспіхом потупцювала подалі від діставучого демона.

І тільки-но я повірила у свій успіх, як мене знову обійняли міцні руки. Відчуваючи спиною тверді й досить гарячі груди, я затремтіла.

Однак, на мій превеликий подив, страху не відчула. То було щось інше — приємне.

А, може, я просто звикла до обіймів Отрути?

— Спіймалася, — пролунало прямісінько біля вуха.

Я зітхнула й вирішила серйозно поговорити з князьком. Скільки ж можна ловити мене, наче дичину? Нехай уже нарешті пояснить, чому причепився, мов набридлива мелодія до мозку.

— Зеленочубику, може, вже припиниш за мною бігати?

— Якщо не тікатимеш, то я не бігатиму.

Щось розмова не клеїлася. На відміну від вродливого демона, що буквально приклеївся до мене, притискаючи все міцніше.

Невже я так і не зможу втекти від князя Отрути?