7

***Князь Отрута***

Ця відьма змушує моє серце гупати так голосно, що в вухах закладає від цих мега децибел. Ось тільки маленька норовливиця ще не зрозуміла, що вона вже моя.

Навіть отруйна кров їй не зашкодила, хоча будь-хто інший на її місці отримав би опік.

Яке це неймовірне відчуття... Так, мене трохи поплавило. Але не кожного дня зустрічаєш призначену долею пару.

Двісті шістдесят років серце було гранітом, а тепер живе! Та я навіть дихати став інакше.

— Ходімо до палацу, — притискаю тендітне тіло до себе, щоб вона нарешті почула моє серцебиття і зрозуміла правду, яку вперто ігнорує.

— Знову? — пирхає норовлива дівчина. — Знову починаєш?

Вона виривається.

Ох і нестерпна! І чому тільки мені таке диво дісталося? Що я в цьому житті зробив не так?

— А якщо я тебе поцілую, то ти...

Не знаю, що вона говорила далі, бо після слова «поцілую» дах кудись відлетів, і я вже не слухав. Просто кивнув та потягнувся до її вродливого обличчя.

Виявилося — даремно не слухав, бо відьмочка лише вдавала, що схиляється для поцілунку, а сама вдарила мене в груди й, підскочивши, мов скажена жаба, погоцала в туман... в прямому сенсі — у туман.

Видно, довго ми грали в «спіймай мене, якщо зможеш», бо навкруги розлилося білосніжне марево.

А, може, ну її, цю пару? Плюнути й забути?

Ну-ну. Ніби це можливо.

Я ж тепер прив’язаний, мов пес на ланцюгу. Відчуватиму її всюди, де б вона не була. І життя мені не буде, якщо відьмочка опиниться далеко від мене.

У демонів це аж надто складно. Краще б не зустрічав її.

— Один, два, три, чотири, п’ять, я йду відьмочку шукать, — голосно вигукнув, чудово знаючи, що знайду її.

Зв’язок притягує мене до неї. Вона, мов мерехтливий вогник на карті.

Вдихнувши на повні груди, я йду по її сліду, відчуваючи пару все ближче. Кожна мить наближає нашу зустріч. Кожен крок скорочує дистанцію між нами.

Я — хижак, що завжди отримує те, чого бажає.

А ось і вона — моя нова залежність. Вирішила, що зможе сховатися від мене в печері. Наївна, але така потрібна мені, дівчинка.

— Ти лише відтерміновуєш неминуче, — гукаю в темряву.

— Агрррр... — звідти долинуло гарчання.

Дідько! Це ж печера цербера. Схоже, у красуні проблеми.

Залітаю всередину мов месник, що зібрався чинити правосуддя. Швидко озираюся і бачу відьмочку, що застигла в кутку, а поряд із нею — триголовий собацюра. Гарчить і скалиться.

— Геть! — мій голос супроводжує гуркіт грому. Наступної миті в печері зблиснула не тільки блискавиця, а й мої очі.

— Отрррррута, — цербер вказав на мене лапою. — Вона порушила кордон. Зайшла до мого лігва.

— Це, — я кивнув на дівчину, — моя відьма. Ще раз гаркнеш або торкнешся до неї — залишишся двоголовим цербером.

— Погрррррожуєш? — скаляться відразу три пащі. — Я не боюся, — слина скапує на кам’яну поверхню.

— Я не власність! Не слухай зеленочубого, — відьмочка знову продемонструвала свій норов. Виструнчилася, розправила плечі й гордо задерла голівку.

— Га? — здивовано озвався пекельний пес. — Що у вас за ігри?

— Шлюбні, — дивлюся тільки в карамельні очі норовливої красуні. Ох, вона зараз не витримає.

— У твоїх мріях, демоне! — пирхає та. — Не знаю з ким там у тебе шлюбні ігри, але якщо ти доторкнешся до мене ще бодай раз, то я покараю твоє нахабство.

— Ну точно шлюбні ігри, — прокоментував почуте цербер. — Ідіть геть з моєї печери, годі псувати мені ауру.

—  Я з цим, — пальчик вказує прямо на мене, — нікуди не піду.

Дівчина складає руки на грудях і демонстративно відвертається до стіни.

Як же весело мені буде з нею. Отрута в передчутті палких протистоянь...