6

***Малія***

Ну й нахабний демон. Подумати тільки! Він потягнувся до моїх губ...

Добре, що я ходила на бойові мистецтва, тож тепер з легкістю можу дати добрячого копняка всім, хто наважиться посягнути на мою порядність. Е ні, зеленочубику, сьогодні не твій день.

Різко мотнувши головою, я вдарила його в перенісся. А вже за мить утекла від залицяльника-невдахи. Бігла, не розбираючи дороги. Та яка там дорога? Навіть стежки немає! Всюди дерева й трава. А ще потемніло... Одним словом, пригоди влетіли в моє життя, як комар уночі у відчинене вікно.

Озиратися було страшно, бо існувала ймовірність, що цей пришелепкуватий демоняка переслідує мене. І варто мені лише озирнутися — схопить своїми загребущими руками.

— Відьмочко, — з-за спини долинув голос набридливого зеленочубика. — Я ж тебе наздожену, а тоді... —

Він не закінчив, але інтонація була така, що я й сама дофантазувала його «плани». А ще, з огляду на його дивне бажання постійно притискатися до мене...

Ой леле! Ну чому мені так не щастить у житті?

— Відчепися від мене! — крикнула я, не озираючись.

Повітря покидало легені, я ледве дихала. Хекала, наче собака з висолопленим язиком. Так діло не піде — треба використати левітацію.

Я ж думала, що то хороша ідея. Ех, ляснути б себе по дупці за дурну думку. Краще б бігла — може, тоді й був би шанс урятуватися від настирливої уваги князька.

І ось я підстрибую, відриваюся від землі, а потім... Немов лавина, на мене наскочив Отрута.

— Лапи прибери! — верещу, як божевільна, поки ми котимося по траві.

За всіма канонами жанру — я б навіть сказала, бульварних романчиків. Наше стрімке борсання закінчилося типовою сценою: він — на лопатках, я — згори. Та ще й вчепилася в його плечі, мов боялася впасти. А соромно як... Добре, що ніхто не бачив цього «гріхопадіння».

— А так навіть краще, — задоволено відгукнувся демон. — Якби не потреба повертатися до палацу, я б вічність лежав із тобою в такій позі.

— Ага, розмріявся, — пирхаю, намагаючись підвестися.

— Ні, — його руки лягли мені на талію. — Я не дозволяв, — хитає головою, посміхаючись, мов дурник.

— З якого це дива я питатиму в тебе дозволу? Бачу, ви тут усі якісь... не певні, — я покрутила пальцем біля скроні. — Зеленочубику, чого ти причепився до мене, як п’яний до радіо? Ну не хочу я брати участь у відборі! Не Хо-Чу, — вимовила по складах, щоб хоча б так достукатися до князька. — Не треба мені жодного чоловіка...

— Окрім... — нахабно перебив він.

— Окріп, — показала нахабі язика. — Жодного — означає жодного. Ніяких «окрім».

— Ти хіба не відчуваєш? — брови чоловіка зійшлися в одну лінію.

— Ти, демон-загадка, ясніше висловлюйся, — скривила вуста.

— Моя...

— Гей! Я кому сказала лапи прибрати?

Він знову потягнувся до мого обличчя. Та що ж за непробивний демоняка? І де такі беруться? Хоча ні — знаю звідки Отрута.

— На твоїй щоці була крапля моєї крові.

— Фу! — я почала терти обличчя. — А зараз?

— Це було трохи образливо.

— Ой, князь Отрута образився, — я спародіювала щире здивування. — Моє ж ти, зеленочубе золотко.

— А тепер приємно, — він посміхався так, ніби я присягнула йому у вірності до кінця життя.

— То ти вже визначся.

— Доля визначила все без нас...