4

***Князь Отрута***

Я ще ніколи в житті не бачив таких зухвалих жінок, як ця відьма.

Подумати тільки — вона не відвела погляду й насмілилася підморгнути мені... МЕНІ! — брату короля та найнебезпечнішому демону Інферуму.

Це навіть не вияв неповаги, а справжнісінька непокора. Але ж як цікаво було спостерігати за її виставою.

Лише мить — і від розцяцькованої бальної сукні не лишилося й сліду. Перед нами постала молода дівчина з вельми спокусливою фігурою.

Я не міг надивитися на її стрункі ніжки, ловлячи себе геть не на благочестивих думках.

А потім заграла музика. Я приготувався до звабливого видовища. Однак мені завадили.
З натовпу вискочив чоловік, що почав кричати якісь нісенітниці. Він хотів забрати дівчину з-перед моїх очей.

Звертався до мого братика, просячи дозволу залишити Інферум. Здається, він голосив, що відьмочка його донька.

О, ну тоді все зрозуміло. Але дозволити лишити мене без солодкого?.. Нізащо!

Я випередив Гніва:
— Ні! Я хочу подивитися на цей виступ.

— Благаю! — не вгавав чоловік, мало не рвучи на собі волосся.

Видно, йому було соромно за поведінку непутящої доньки. А мені що з того? Я не князь Чеснота — я Отрута й хочу побачити танець.

— Забирай доньку, — дозволив Гнів, киваючи на темноволосу відьмочку.

Нестерпний братик!

І коли я вже гадав, що вистава скінчилася, й подумки проклинав Гніва всіма можливими словами, удача широко посміхнулася мені. 

Красуня підійшла до мого трону.

Але й тут не обійшлося без прикрощів. Зблизька вона виявилася ще вродливішою, ніж здавалася здалеку. Однак це ще пів біди...

А найгірше те, що кам’яне серце ожило, коли ця нахабна відьма схилилася до мого обличчя. Прокляття! Моя пара — одна з кандидаток на роль дружини мого власного брата.

А ще вона аж надто розкута, тому слід провчити маленьку відьмочку.

— Гей, демоне, чому так на мене дивишся? — вона звабливо облизала вуста, поглянувши на мене згори вниз.

— У цю гру можна грати вдвох, — підхопивши її, мов вона вже належала мені одному, я посадив дівчину до себе на коліна. — До речі, знаєш, хто я? — запитав, не впевнений, що зможу збентежити цю норовливу принцесу.

Поки вона дивилася на мене, розмірковуючи над відповіддю, моє щойно оживше серце шалено калатало в грудях.

— Гадаю, цього досить, — красуня спробувала підвестися.

— Ні, відьмочко, — я криво посміхнувся й повільно провів кісточками пальців по її щоці. Яка ж гладенька шкіра... — Фінал буде, коли я дозволю, — твердо відповів, не бажаючи випускати свою маленьку здобич з рук.

Вона нахилилася до мого вуха, а вже за мить тихо зашепотіла:

— Та я краще поцілую брудний черевик, ніж ще бодай раз дозволю тобі доторкнутися до мене.

Не чекаючи на відповідь, відьмочка різко підскочила й попрямувала геть із тронної зали.

Абсолютно всі присутні проковтнули язики. Боягузи, що страшилися мого гніву, гадаючи, ніби я зараз розлючений через витівку нахабної красуні.

А я й був розлюченим, але тільки через те, що вона так швидко пішла. Не відпущу ту, що призначена мені долею. МОЯ!

— Відьмо! — крикнув їй услід. — Ти щойно кинула мені виклик, і я приймаю його.

Вона не обернулася, поспішаючи до виходу. А слідом за нею квапливо тупотів осоромлений батько.

— Зупиніть дівчину! — гаркнув я до охорони. — Ця відьма не має покинути Інферум!

— Брате! — роздратовано вигукнув Гнів. — Вибачте нам, — мовив до схвильованого натовпу, а потім поспіхом піднявся з трону й кивнув, щоб я йшов за ним.

— Дівчина! — нагадав я охоронцям про свій наказ.

Ті зиркнули на Гніва, але той, на щастя, байдуже махнув рукою.

І лише коли вони почали виконувати мій наказ, я підвівся з трону й рушив за братом.

— І що це ти собі дозволяєш?! — розлючено засичав Гнів, ледве ми опинилися подалі від гостей. — Ця дівка збезчестила себе! Вона мені не потрібна.

Я мало не накинувся на нього з кулаками. Схоже, відьмочка розбудила не лише серце.

— Ще раз скажеш щось подібне про мою пару... — очі загрозливо звузилися. — Не подивлюся, що ти мій брат.

Обличчя Гніва видовжилося, мов полотно.

— Пару?! Не кажи мені, що твоє серце...

Він швидко наблизився й поклав руку мені на груди. Шалений стукіт серця не могли заглушити навіть металеві обладунки.

— Оце тобі не пощастило, братику, — чоловік похитав головою. — Не хотів би я собі таку пару.

— А вона тобі й не дістанеться! — усі відчуття загострилися, і зараз я дико ревнував відьмочку. Ще один побічний ефект розчаклованого серця, що вже ніколи не стане каменем. Воно завжди битиметься для тієї, що призначена богинею долі.

Цікаво, а що вона відчула до мене? Розпізнала наш магічний зв’язок?

***
Жодна частина цієї книги Не може бути скопійована чи опублікована без моєї згоди. Ця книга викладена на сайті самвидаву Букнет. Якщо ви бачите її на інших сайтах — це піратство.