Норми ввічливості

«От дідько. Так мало залишилося доїхати... й ніби равлик, плетемося». — проклинав я подумки затор, через який ніяк не міг дістатися до роботи. 
— Поступіться будь-ласка місцем, — поруч зі мною пролунав скрипучий старечий голос.
— А… що вам? — перепитав я, виймаючи з лівого вуха навушник.
— Дозвольте присісти старенькій пенсіонерці.
Я глянув навсібіч... Дещо помітивши, повернувся до неї зі словами:
— Он, гляньте туди... за п’ять метрів від вас є вільне місце.
— Так, ви абсолютно праві, воно є. Але мені було б зручніше присісти тут. Я старенька, мені важко ходити. Може, ти сядеш на те місце і…
— А може, ви не будете мені казати, що робити? Я зайняв це місце першим. Та і вільні місця в салоні є. Навіть якби я і мав вам поступитися, то хоча б за умови, що тут і справді нема де присісти. А якщо ви не можете пройти і 5 м, щоб сісти там, то краще б взагалі з дому не виходили…
Пенсіонерка повільно обвела поглядом молодого чоловіка і промовила:
— Ну, гаразд. Як знаєш...
Я вирішив більше не звертати на неї уваги, мовчки вставивши навушник назад . 

Нарешті, через 20 хвилин я дістався своєї зупинки і, вистрибнувши з автобуса, стрімголов побіг через дорогу, не дочікуючись, поки світлофор покаже зелене світло.
— Андре, я на місці, був невеличкий затор, — захекавшись, вигукнув я.
— Тобі пощастило, вони також запізнилися. Так що ми тільки починаємо.
— Супер, хвилину і вибігаю до вас.
— Окей, тільки пошвидше, Іване.
Я закинув речі в підсобку й прихопивши сумку із фотоапаратом та об’єктивами пройшов до першої локації, де на мене вже чекали клієнти. Сьогодні мав бути насичений день...

Ближче до вечора я закінчив роботу. Вийшовши на вулицю, одразу попрямував в напрямку зупинки, аж допоки, не відчув, виражене бурління у   шлунку. Подаючи явно недвозначні натяки, живіт змусив мене глянути в бік - Макдональдза. Типовий аромат який донісся до мене звідти спричинив ще одне гурчання всередині. Я здався й попрямував за цим провокуючим запахом до закладу. Замовивши меню, вирішив заодно трохи попрацювати в ноутбуці, й навіть не помітив як провів там декілька годин.  Вчергове здивувавшись тому, як швидко може минати час, я вийшов на вже нічну вулицю попрямувавши на зупинку, де побачив свій автобус. Середні двері були відкриті, а в салоні була увімкнена, одна лампочка.  «Схоже цей непрацює... почекаю на інший.» - промайнуло у мене в голові.  Але тут завівся двигун, та і решта лампочок також заблимали. «Напевно, якісь неполадки були». Вирішивши більше не зволікати, зайшов усередину та впав на перше місце, яке потрапило в поле мого зору. Двері одразу зачинилися, і ми поїхали. 
Тоді я не задумувався…. Не звернув уваги... А варто було….

Як завжди, перше що я зробив, це дістав телефон, почавши передивлятися все підряд... Через деякий час, може, хвилин десять, у мене почав зникати зв’язок. 
— Ех... 
Я вийняв навушники, склавши їх до кейсу та глянув у вікно. Хоч уже й початок квітня, але вечори та ночі були ще занадто холодними… Добре, що я завжди носив при собі куртку на такі випадки. Продовжуючи роздивлятися оповиті темрявою околиці, я намагався збагнути, де саме ми зараз проїжджаємо... Розгледіти бодай щось здавалося неможливим, ще й вуличні ліхтарі чомусь не працювали взагалі… Я озирнувся навколо, намагаючись просканувати поглядом салон й відчув, як по мені пробіг холодок… Тільки наді мною продовжувала світити одна лампочка — і все, решта лампочок так і не загорілися… Я спробував пригадати, а чи були сповіщення про зупинки взагалі... "Можливо, я сів в автобус, який прямував у депо, але чому тоді…"
"Шурхіт"
Мої думки перервали ледь чутні звуки, що доносилися з кінця салону. 
— Агов... Тут є ще хтось? — схвильовано гукнув я.
Ніхто не відповів. "Невже примарилося...". Я вирішив підійти до водія. Можливо, вийшло певне непорозуміння, і я випадково потрапив до цього автобуса… Я піднявся і неквапливо пішов у бік прихованої серед темряви кабінки…… 
— Агов, вибачте, скажіть, будь ласка, де ми… І що взагалі….
"Бам"
Різкий удар  по моїй голові не дав мені договорити… В очах стало темніти… Нав’язливий дзвін заполонив мою голову… «Що, бляха, сталося?» Усе пливло перед очима… Передні двері різко відчинилися, хоча ми були ще на ходу… «Якого дідька». Я спробував автоматично розвернутися, тримаючись за потилицю лівою рукою. Не встиг я розгледіти туманну постать переді мною, як ще один удар прийшовся прямо в живіт… Мене скрутило від болю. Я відчув, як вміст шлунка ледь не вийшов назовні. Проте це був не кінець… Дверцята кабіни водія напористо штовхнулися і відкинули мене прямо в бік відчинених дверей салону. Я встиг схопитися за якийсь із поручнів, але одна нога прослизнула прямо на дорогу. Я майже сів на вертикальний шпагат через це. Відчувши сильний біль від розтягнення в деяких місцях, я став швидше приходити до тями. Я хутко підтягнув ліву ногу, щоб її не стерло асфальтом, і, незважаючи на біль, спробував піднятися… Але, схоже, цьому не судилося статися… Вже через мить… мене знову штовхнули прямо в спину, та так сильно, що я одразу вилетів на дорогу… Ліва нога торкнулася землі й одразу мотнулася вбік, змусивши мене слідувати за нею… Кубарем я покотився по асфальту, поки не зупинився в якусь мить… Обличчям я був повернутий у бік автобуса, який швидко віддалявся від мене на великій швидкості, зникаючи в пітьмі…
Декілька хвилин я важко і швидко дихав. Адреналін пульсував в мені по максимуму… Можливо, через це, але я не відчував сильного болю… Поки що… 
Трохи відійшовши від шоку та нападу панічної атаки, я зміг присісти… Ліва нога, схоже, була вивихнута… Я відчував купу подряпин і ран на обличчі, руках, колінах… Спина добряче боліла. Проте, схоже, все обійшлося не настільки погано, як могло б… Тремтячими руками я зміг намацати телефон у кишені. Слава Богу, зв’язок нарешті з’явився. Набравши швидку і сповістивши їх про ситуацію, я став очікувати на них… Я таки зміг визначити геолокацію свого перебування, проте відчуття страху знову опанувало мене… Адже я був бозна-де, в глушині. Поряд був тільки ліс… 
"Як я тут опинився… Що взагалі сталося… Хто це був…"
Пройшов вже тиждень з тих подій. Тепер я ходив на милицях через травмовану ліву ногу, що була вся обперезана еластичними бинтами. Решта подряпин, синців та забоїв, були хоч і не приємними, але доволі скоро мали пройти. Що мене по-справжньому лякало і дивувало водночас, так це розмова з поліцейськими… Вони повідомили мені, що в той вечір не ходив жоден автобус із зазначеним мною номером. Вірніше, його просто не мало бути вчора на лінії по якимось технічним проблемам, як і двох інших. 
То куди я сів тоді……… 
Досі не вдалося встановити абсолютно нічого. На додачу до цього, мій ноутбук був повністю зламаний, через що я не міг працювати навіть дистанційно... Гірше й не придумаєш… Стільки питань і жодної відповіді. 'Може, це карма. Але за що? За що?'
Ще через декілька днів я вирішив прогулятись в магазин. Розвіятись і трохи пройтись. Використання милиць було для мене новим, але я зміг швидко призвичаїтись до них. Захвативши рюкзак, я попрямував до найближчого магазинчику. 
Взявши декілька снеків, колу і ще якихось шоколадок, я вийшов з магазину, вирішивши трохи посидіти на лавці.. 'Аааарккхххх… Як же, бляха, боляче…'.
Голова розколювалася, а долоні палали від болю. Маленькі часточки скла та камінців врізалися в них аж до крові… Недавні травми запульсували з новою силою… Жовті мерехтливі вогники почали свій бісячий танець просто перед очима… Але відчуття болю почало змінюватися на інше: «ГНІВ».
Що за сволота могла таке зробити… Ні зліва, ні справа нікого не було видно. Я помітив біля себе качани білокачанної капусти. 'Якого дідька? Невже в мене поцілили цим?' Незважаючи на біль, я зміг піднятися. Спробував щось пригадати, але марно. Все сталося занадто швидко... Глянув угору: усі вікна були зачинені. Схопив милиці, рюкзак і пошкандибав назад у магазин, де побачив декількох людей біля каси, а також охоронця…
— Хто це був, яке падло це зробило??? Ти в мене зараз отримаєш десятикратно… — гнівно кричав я в бік людей.
— Пане, що з вами сталось? – спитав охоронець магазину.
— На виході з магазину мене хтось навмисно закидав качанами капусти.
— Ви бачили, хто це міг бути? 
— Якби я бачив, я б не питав хто винуватець, довбню…. Так. Давайте ваші записи з камер. Зараз швидко дізнаємось, хто це був.
Охоронець декілька секунд подумав і продовжив: 
— Ніхто з нових відвідувачів не заходив сюди... Напевне, той, хто це зробив, утік, а може, й це взагалі з вікна хтось по вам кинув...
— Я не прошу гадати, кажу показуй зйомку. Давай швидше… 
Охоронець побіг у кімнату охорони, щоб переглянути записи, а я продовжував очікувати. Краєм ока я помітив, як парочка літніх жінок шепотілися між собою, дивлячись у мою сторону…
— Ви щось знаєте? Чому ви так дивно дивитесь на мене?
— Та ми на дивака якогось дивимося, а може, й психічно хворого, – проскрипіла своїм неприємним голосом стара.
— Так, так, дивний, дивний, — додала від себе її співрозмовниця.
— Ще й голос на бідну беззахисну стару пенсіонерку підіймає, бач який...
—  Я не підіймаю на вас голос, ви різко почали шептатися, і ось це точно виглядало дивно. Так що постійте спокійно без зайвих коментарів. 
— Може, пити треба менше, то й падати будеш рідше, — продовжила вона.
— Так, так. Менше пити, менше пити...
— Молодий ти ще. Менше вживай та більше стеж за своєю поведінкою, якщо, звичайно, хочеш довго прожити… — тихішим голосом промовила вона.
— І як це мені сприймати??? — гнівно глянув я на них. — Це що, погроза? 
Я зробив пару кроків у бік цих пенсіонерок.
— Ну, годі вам, пане, — перегородив мені шлях охоронець, який щойно вибіг зі своєї кімнатки. — Це ж бабці... старіють, говорять усяке... легше сприймайте…
— От ви бачили, бачили його? Як він на мене зиркнув… Я йому пораду, а він на мене сичить… 
— Ой, та ну вас… — я перевів погляд на охоронця. — Ну то що там?
— Розумієте… — він доволі тихо проговорив мені наступне: — Щось сталося із записом. Там нічого не розібрати. Сам не розумію…
— Та що ти верзеш? Ану пішли подивимось разом. Маячня якась…
Ми швидко попрямували в його кімнату. Там сидів ще один охоронець. Він сам мав якийсь дивний вираз обличчя… 
— Постав йому той період часу, який ми тільки-но дивилися, — буркнув охоронець своєму колезі.
Він увімкнув запис… На ньому було чітко показано: дату, час і місце… Видно, як я вийшов із магазину……. А потім одразу виникли якісь перешкоди сигналу. Не можна було нічого розібрати. Охоронець мотнув далі... Перешкоди зникли, і на відеозйомці був я в той момент, коли тільки почав вставати із землі… Потім він показав записи з камер усередині магазину, але й там були перешкоди… Це була якась незрозуміла хрінь… Як це все пояснити… І з чим мені йти до поліції… Дещо пригадавши, я розвернувся і кинувся до каси. Але нікого з відвідувачів уже не було… Позаду мене охоронець продовжував щось бубоніти, але я його вже не слухав… Чомусь у мене виникло бажання якнайшвидше втекти додому і там уже подумати над цією проблемою… Я не відчував себе у безпеці, перебуваючи будь-де за межами власного будинку… Пошкутильгавши в бік виходу, я одразу попрямував до дороги… Поки очікував біля світлофора, я подумками намагався зв’язати все те, що мене спіткало за останні півтора тижня… 'З чого все почалося?? Мала ж бути причина…' — я відчув, як по спині пробігли мурахи від цих думок. ‘Можливо, я близький до розгадки’ — як же я помилявся...  Непомітна постать тихо підійшла до мене, ставши позаду. Я не встиг усвідомити того, що моє тіло давало мені підказку: 'Рухайся! Розвернися!! Швидше!!!'
Біль у спині була першим, що я відчув. А другим - відчуття долонь та колін на асфальті… 'Знову, бляха, знову... І чому так неприємно гуде машина? Який же бісячий цей звук… Постривай… Машина...' Не встиг я повернути голову в бік цього звуку, як почув хрускіт кісток… Мої руки були витягнуті вперед і я не встиг їх навіть підтягнути до себе, щоб уникнути цього. Я відчув, як колеса, мов лещата, затисли мої руки між асфальтом і собою. Це була мить. Мить, після якої я побачив подобу трафарету на своїх руках від тиснення коліс, що залишили свій незабутній малюнок на них... Я різко смикнув їх на себе, відчуваючи, як шкіра відривається, залишаючись на асфальті... Від сильного шоку та болю почав відключатись... Серце барабанило як скажене, в голові туман. Я впав на бік, важко кліпаючи і дивлячись кудись уперед... Останнє, що я помітив, — це темний силует, що зникав десь вдалині.
Прокинувся я вже у шпиталі. Сильний головний біль не давав мені швидко прийти до тями. Я не відчував своїх рук, з яких стирчали металеві прути, не міг поворухнути ними. Пара сльозинок прокотилася по моєму обличчю... Адже прийняти це було важко. Моє життя перевернулося повністю за якісь півтора клятих тижні… 'За що мені все це? Що я зробив не так?'
Двері відчинилися, і до мене зайшли лікарі. Вони прояснили ситуацію з моїми руками, детально описавши всі нюанси. Після чого покинули мою палату, сказавши, що скоро мають зайти поліцейські і дещо у мене уточнити. Я поринув у свої думки, особливо не слухаючи їх. Моє життя фактично було зруйноване. Гірше нікуди… Страхування не покрило б і половини плати за лікування. Та ще й мої руки вже ніколи не стануть такими, як були раніше… 
'Чи зможу я далі працювати? Як взагалі жити?' Я постійно намагався ковтнути слину, але не міг... У двері хтось постукав, й неквапливо зайшов, відвернувши мене від роздумів. Це виявилися пара поліцейських.
— Вітаю, Іване. Мене звати Максим, а це мій помічник Владислав. Я тепер веду вашу справу. Лікарі нам повідомили, що з часом ви одужаєте, це добре. Менше з тим, ми намагаємось зрозуміти деякі, наразі вкрай заплутані деталі вашої ситуації. Сподіваємось, ви зможете нам прояснити дещо... Опишіть нам, будь ласка, в деталях ситуацію, яка спричинила цю трагедію. Можливо, ви щось помітили, відчули. Важливо абсолютно все…
Гнів почав підійматися всередині мене. Я очікував, що вони повідомлять про затримання, а мені компенсують усе встократ… Але ні… Ніхто нічого не знав… Тільки питання до мене і більше нічого…
Я коротко переповів їм ситуацію без особливого ентузіазму, втупившись поглядом кудись донизу. Трохи порадившись, Максим знову повернувся до мене й продовжив:
— Розумієте, Іване, камери там звичайно були, і ми вже передивилися їх з різних ракурсів. Але ви стояли в тому місці, де не дуже добре було видно і вас, і людей позаду. Ми не побачили там більше нікого… Наш експерт сказав, що, – на мить поліцейський запнувся, – все виглядало так, ніби ви самі стрибнули під машину…
— Стрибнув… сам?? Ахах… ахххаххх… 
Незважаючи на біль, мені стало смішно. Настільки, що я став істерично реготати. Я не знав, що думати і як це коментувати… Полісмени почали переглядатися один з одним.
— Вибачте, Іване… Проте, зазвичай усьому можна знайти раціональне пояснення. Скажіть, у вас щось сталося до всіх цих подій? Розлучення чи втрата близької людини?
— Натякаєте, що в мене з головою щось не так? Хах…
Не знаю, як я зміг так довго слухати цей маразм… Я просто не міг повірити тому, що чую. Врешті-решт, тепер для них саме «я» виглядав як головний підозрюваний. Самогубство...
— Вимітайтеся звідси. Не хочу нікого бачити, — гнівно крикнув я в їхній бік…
— Гаразд, тоді ми зайдемо пізніше. Відпочивайте.
Двоє поліцейських вийшли з моєї палати, залишивши мене насамоті… Відчуття, ніби я опинився в якомусь трилері чи фільмі жахів і все навколо намагається тебе вбити, та ще й звинуватити. Я досі не міг зрозуміти, що саме могло стати тригером усіх цих подій… Може, це якийсь дикий стрес на роботі чи, може, магнітні бурі, про які всі пишуть... Мені стало зле, і я блюнавув убік від себе, після чого непомітно для себе поринув у сон…
Прокинувся я від чийогось голосу… Трохи прийшовши до тями, я побачив медсестру, що стояла поряд. Вона говорила щось про укол, який мені треба зробити на ніч. Отже, вже була ніч… Схоже, я проспав увесь день…
— Я зараз вам зроблю укол. Він трохи неприємний, але я зроблю його вам якомога швидше. Потерпіть трішки. Мені стало смішно від її слів: "Неприємно… Потерпіть…» Ці слова прозвучали як знущання для того, хто пережив усе те, що і я…
— Ну от і все.
— Вже все? Я навіть їх не відчув...
— О, дякую... Я хотіла зробити вам якомога приємніше перед тим, що на вас очікує.
………………. 
Останні п’ять слів прогриміли як грім серед ясного неба. Я не зміг перепитати її, не встиг перевести на неї погляд, знову провалившись у сон.