Початок
Доба почнеться опівночі,
Де снів не лякають півні ще.
Доба почнеться не марами -
Вона заплаче стожарами,
Немов немовля народжене!
І з цього почнеться сходження,
Пробудження, диво бачення.
Початок, він має значення!
Думка
Моєї душі жаринки
Дарую я добрим людям!
То - співанки і смішинки.
Чом кажете, що безглуздя?
Чом кажете, що непотріб,
Що хисту нема із того?
Чи усмішка – то є роздріб
Великого щастя людського?
Краплинка хаосу
Твій перший погляд.
Мій перший дотик.
Твоя я, доки
Зі мною поряд
Ти чуєш ноти
І мусиш грати
Й не хочеш знати
Спокою! Доти
Є трохи космосу.
Краплинку хаосу -
Візьмемо за мету!
Я косу розплету…
Це - кохання!
Ось вчинки -
вночі оті зльоти у небо!
Ні, тебе зрозуміти не вмію,
але відчуваю
настрій кожної твоєї клітинки.
Це запалює, вабить і кличе!
Що є духу біжу по землі
за тобою . До тебе –
крізь пихаті ліси і пустелі,
лабіринти колючі,
прогризаю всі скелі – тунелі!
А ще по воді без зупинки
(то калюжі лише, море далі).
Я, мов шаленію, палаю –
скипає вода та клекоче.
Я так хочу!
Рішуче, сміливо збираю думки про мої почуття.
Розповім все тобі, але очі…
Ці твої очі!
Вони крадуть у мене
останню надію.
Усвідомлюю, що в безодні їх гину - це біль,
бо тонуть отак кораблі
у холодному мороку океанів.
«Ні !»- кричу, - «До життя
я не втратив жагу!»
Каяття - в твої очі дивлюсь,
мов в останнє.
Вони вже і зорями сяють.
Ясні!
Чи ж мені сміються грайливо,
Шепотять мрії ночі?
Відродити у серці бажання,
натхнення - то диво!
Ти злітаєш у небо
(для тебе це просто)
і вперше я поряд.
Все ще мовчу та тремчу.
Мій відібрано голос
блідою примарою в темряві.
Ніч!
Сніг облич тане, тоне.
То тайна - плекання!
Скажи, моя в чому провина?
Чом палаю і мерзну водночас?
А ти дійсно щаслива,
бо співаєш й танцюєш!
Твій спів - свіжа злива
і вітер ласкавий - твій танець!
Безмежна година:
лине мова гнучкого
тендітного тіла.
Наш політ –
то є відповідь,так?
Вмить я все розумію:
«Так! Все так! Тільки ти
моє справжнє єдине кохання! »
Пригальмуй!
Пригальмуй!
Насолоджуйся миттю життя:
Неймовірні
І дощ, і сніги, і спекота!
Пригальмуй!
Кожен дотик, як мить майбуття,
Мов цілунки,
Мов ніжна і вірна турбота!
Пригальмуй…
Чи мені?
Ти сьогодні співав уві сні,
Про кохання зізнавсь!
Чи мені?
Він
Хтось
байдуже на сміття дивився.
Скиглив інший:
«Забруднили місто!»
Жили так…
Ні, жоден не змінився,
коли Він прибрав і стало чисто.
Бо байдужий навіть не помітив,
В іншого «даремно» було чутно.
Але Він висаджував вже квіти,
вірив в диво –
проганяв геть смуток!
Кохай!
Коханий!
Що то за зажура?
Таке нестерпне почуття ,
Неначе гілку відчахнуло
Й сокира відбира життя.
Та потім полум’я лукаве
«Зігрію!»-каже.
Саме ж – їсть!
А ти так дивишся ласкаво,
Все пробачаєш:
розпач, злість.
Цілунками лікуєш душу.
«Кохай! – шепочеш.
Геть страхи!
Таки здолати бурю мушу
Й спокутувати ті гріхи!
Любов твоя – спасіння чисте,
Зерно посіву і врожай!
Життя - мереживо барвисте!
І в кожнім вузлику - «кохай»!
Ти вигадав мене
Ти вигадав мене
палкою і ніжною.
Я іншою була –
крихкою та сніжною.
Розтанути в обіймах
(доля то мені),
щоб пробудити
й напоїти навесні
душі твоєї дивовижні квіти!
Та не моє
вони прикрасять літо.
Віяна
Я питала у вітра :
«Чи з коханим далека дорога?»
Він бешкетник сміявся ,
Плутав жарти в волосся . І втім
Порозсіював світом
думи – хмари : «Кохатимеш довго!»
Й шепотів : «Може завтра
стане інший жаданим твоїм?»
Впали хмари із неба.
«То не правда!»- завила зла буря
Й вітер так розігнала,
що стогнала в жалобі земля.
«Шаленію від тебе!
Незрівнянна ти, навіть в зажурі!»-
Обійняв - «Ти впізнала?
Відтепер твій коханий – то я...»
- Ой, підступний ти, вітре!
Загубила з тобою я спокій...
-А навіщо ж питалась?
Чи сумління в коханні цвіте?
Хто скажи може знати
про твоє майбуття? Але поки,
то для себе коханку
я навіяв, бо мріяв! Проте...
Подивилась в минуле:
Відредаговано: 11.11.2019