14

14

Лише одна мить — і Андрій досяг дна. Довкола панувала непроглядна пітьма, нічого не видно — хоч в око бий. Одна рука міцно стискала лопату, інша полізла до кишені по телефон. Не випав під час спуску — на місці. Добре. Вмикати не став — спершу прислухався.

Тиша.

Могильна тиша.

Як на кладовищі.

Увімкнув ліхтарик на телефоні й посвітив угору.

«Хто тут цими печерами бродить? — Андрій був вражений. — Це не щурячі нори. Вони більше схожі на слонячі».

Чоловік став навколішки. Спершу посвітив в один бік — там морок. Потім у другий — там теж темрява.

«Куди?»

І він обрав шлях, який, як йому здавалося, веде в бік їхнього будинку.

Ліз навкарачки, спина зачіпалася за стелю, земля сипалася за комір, але він повз і тягнув за собою заступ. Ліхтарик вирішив поки що вимкнути. Економив заряд телефону. Поклав його до кишені й застібнув блискавку. Телефон зараз був для нього найдорожчою річчю. Тому що там був ліхтарик. Там було світло.

Прохід почав звужуватися. І ось він уже повзе, мов земляний черв, смикається всім тілом, намагаючись протиснутися у вузький лаз. У бік тиснув газовий балончик.

Лопату не кидав.

І ось настав момент, коли він вирішив, що застряг. Як той Вінні-Пух у норі кролика. Ні вперед, ні назад.

Мертва точка.

Запанікував. Занервував. По чолі побіг холодний піт.

А позаду почувся тихий шурхіт.

І він наближався.

Невпинно.

І швидко.

Андрій рвонувся вперед раз, другий, смикнувся — посипалася земля згори за комір — і він провалився кудись униз.

У безодню.

Тепер він уже не сунувся. Він падав. Але недовго. Упав на щось живе — воно під ним різко й гучно запищало.

Затихло.

На нього впала лопата, яку він випустив із рук, коли падав. Тепер вона наздогнала його й боляче вдарила держаком по голові.

Те, що було під ним, знову  запищало, заворушилося.

Андрій перекотився на бік і почав мацати довкола себе руками, намагаючись знайти лопату. Але до рук потрапило щось волохате й вертке. Воно зашипіло і вп’ялося зубами в його долоню. Чоловік зойкнув і почав тріпати рукою, намагаючись скинути з неї створіння, що міцно вчепилося зубами в тіло. Це не вдавалося. Він відчув, як по долоні щось потекло.

Кров.

А створіння почало вгризатися глибше, намагаючись запхати до своєї пащі більше соковитої плоті.

Почало жувати.

Сука!

Жувати живу плоть.

Андрій схопив волохате створіння іншою рукою, скаліченою, стиснув голову і розірвав його навпіл. Щось тепле і вонюче. забризкало йому обличчя.

Довкола шаруділо. Попискувало. І смерділо. Тут нестерпно смерділо мишачими випорожненнями.

Закривавленою рукою витяг телефон. Увімкнув. Відразу яскравий промінь світла, що розрізав темряву, висвітив довгий держак лопати. Схопив його вільною, погризеною долонею і міцно стиснув. Потім він посвітив перед собою.

У світлі одразу заблищали, засвітилися їхні очі. Запалали люттю й ненавистю.

Їх тут були сотні. У невеликій печері — куди не кинь оком — щури. Його оточували з усіх боків пацюки.

Вони дивилися на нього, але не рухалися.

Чекали.

На що?

На наказ.

І тут згори на нього почали падати волохаті створіння. Чіплялися за одяг кігтями, намагалися втриматися. Лізли до обличчя.

Андрій почав зривати їх із себе. Тварюки верещали, звивалися в руках, намагалися вкусити. А він зривав і відкидав їх від себе. Кидав перед собою — просто у щуряче море. Кидав з усієї сили. Щури вертілись у повітрі і врізались у своїх соплеменників з пронизливим вереском.

І тоді лавина рушила вперед.

На Андрія.

Той схопив зубами телефон, міцно стиснувши його на захисному чохлі. В руки вхопив заступа й розрубав першого пацюка навпіл. Лопата крутилася, била, відбивала, рубала, розсікала без утоми. Вона вже була червона від крові, яка не крапала, а стікала безперервною рікою по блискучому лезу.

Він був немов монах із Шаоліня, крутив заступом, як шаолінський воїн.

Руки втомлювалися. Рухи сповільнилися. Він задихався. А потвор не меншало — навпаки, більшало й більшало.

І тоді чоловік побіг. Наступаючи на щурів, давлячи їх, рвонув просто вперед. Печера дозволяла випростатися на повний зріст. Він біг, а промінь від ліхтарика метався в темряві, шукаючи вихід, прохід.

І ось він.

Вузький.

Але є.

Пригнувся і навкарачки поповз. Незручно, але лізти можна. Позаду наростав шурхіт. Його переслідували. Ще трохи — і вони його наздоженуть.

Не втече. Нори — це їхня стихія.

Андрій зупинився.

Розвернувся обличчям до небезпеки. До нього стрімко наближалися очі, що світилися в темряві.

Багато очей. Вони, мов злі світлячки, блимали, сповнені люті, у його бік. І коли вони вже були майже поруч…

Чоловік підняв заступа і щосили вгатив лопату над собою в землю. Потім ще раз. Ще. Ще… Гатив доти, доки важкий пласт землі не обвалився перед ним, заваливши прохід і поховавши під собою орду.

Під землею залишилася і лопата.

Андрій, звичайно, міг і сам залишитися під завалом. Він ризикував. Дуже ризикував. Але краще задихнутися під землею, ніж щоб тебе розірвали на шматки щури. А ти лежатимеш у вузькому проході й дивитимешся, як від тебе відгризають цілі шматки м’яса, пережовують їх у тебе на очах.

Йому пощастило. Лише пил осів на його заляпане кров’ю обличчя.

Чоловік поповз далі, а в голові — лише одне:

«Де ви? Де ви? Де ви? Живі?»

Але нора мовчала.

Ліхтарик знову вимкнув.

Економив.

Тіло нило, рухи ставали повільнішими, слабкість сковувала, хотілося спати.

«Скільки він уже тут? Під землею? Годину? Дві? Три?»

А тіло продовжувало рухатися, не зважаючи на втому, вперед.

Часом він зупинявся, лежав, не рухаючись. Прислухався. Чи не чути шурхоту. Одного разу навіть заснув. Тіло вимагало відпочинку, сну.