Нора

13

Коли Андрій прийшов до тями, була ще ніч. Але багряний місяць — такого він не бачив ніколи в житті — висів низько над землею і заливав усе довкола неприродним, кривавим світлом. Світло було достатнім, щоб іти, не вмикаючи ліхтарика на телефоні.

Неначе опинився на іншій планеті.

Чоловік підвівся.

Хотів різко, але біль у підребер’ї прошив тіло і змусив завмерти на мить.
Стиснув зуби. Видихнув.

Пішов.

Спочатку повільно, тримаючись за забитий бік. Потім швидше. Крекчучи, перелазив через повалені дерева — величезні стовбури лежали поперек дороги, вирвані з корінням, земля ще трималась на них чорними грудками. Обходив гори сміття, якими буревій завалив вулицю.

У повітрі стояв важкий запах — сирої землі, зламаного дерева, пилу… і чогось ще. Металевого.
Тривожного.

На дорозі валялося все.

Дахи.
Шматки шиферу.
Розірвані паркани.
Понівечені автомобілі, деякі перевернуті, ніби іграшкові.

Деякі дерева впали прямо на будинки, проламавши дахи. У темних проваллях чорніли кімнати — відкриті, як рани.

Майже всі стовпи електромереж лежали на землі. Дроти звисали, як обірвані жили, тяглися по асфальту, плутались під ногами.

Ніде нічого не іскрилося.

Жодного світла.
Жодного гулу.

Місто було мертве.

Андрій все одно обходив дроти, обережно переступаючи через них.

— Краще перебздiти, ніж недобздiти… — подумав він.

Його власний голос у голові прозвучав чужо.
Порожньо.

Багатоповерхівки дивилися на нього чорними, вибитими вікнами.
Темні коробки.

У деяких квартирах вікон не було зовсім — лише чорні отвори, в яких ворушилась темрява.
Іноді там блимало світло ліхтарика.
Мелькали тіні.

Живі.

“Бідні люди… Скільки біди нароблено…”

Він зупинився на мить і озирнувся.

Містечко стояло в руїнах.

Не просто після бурі.
Ні.

Це виглядало як після війни.

Наче сюди прийшло щось більше, ніж вітер.
Щось, що вирвало життя разом із корінням.

Розбиті вітрини магазинів.
Скло під ногами хрустіло, як тонкий лід.
Вивіски висіли на одному кріпленні, повільно скрипіли від кожного подиху повітря.

Десь далеко щось глухо обвалилося.

І знову — тиша.

Гнітюча.
Неприродна.

Без собак.
Без машин.
Без людей.

Лише іноді — слабкий, ледве вловимий шурхіт.

Ніби місто ще не вирішило, померти остаточно… чи тільки прикидається мертвим.

Щось зашаруділо біля розваленого приватного будинку.

Андрій різко повернув голову на звук.

Там мелькали тіні.

Чималі.

Рухались низько, швидко. Занадто швидко для людини.

Щось схоже на псів.

“Бродячі, напевно…”

Але в душі щось сіпнулося.
Неприємно.

Неправильно.

І тут нічну тишу розірвав крик.

Жіночий.

Такий, що пробирає до кісток.

Мороз пробіг по шкірі, ніби хтось провів холодною рукою по спині.

Крик не просто від страху.
Від болю.
Від жаху, який вже став реальністю.

Майже одразу — тонший звук.

Дитячий.

Вереск.

І він був ще страшніший.

Рвонув, як спринтер.

Шкільний парк лежав просто на дорозі — повалені дерева, гілля обплутане електричними проводами. Але Андрій уже не вибирав дороги. Відхиляючи руками гілля, відкидаючи дроти, він продирався до будинку.

Огорожі більше не було. Зірвані, погнуті металеві листи валялися по подвір’ю, як зіжмаканий папір. Шиферу на даху не залишилося жодного — тепер будинок світив ребрами, мов якесь фантастичне чудовисько, що вилізло прогулятися під місячним сяйвом.

Посеред двору лежав Рей. Роздертий на шмаття. Його застиглий погляд дивився на дивно-багряний місяць. Навколо — безліч почавлених, розірваних щурів.

«До останнього подиху захищав», — подумав Андрій. А погляд уже обстежував будинок.

Металеві двері — подряпані, але на місці.

Вікно.

Вікно спальні вибите. А під ним — ціла гора закривавлених, волохатих трупів.

Від них тягнуло теплом. Не холодні. Ще не зовсім.

Наталка… Дівчатка…

І чоловік кинувся до дверей. Смикнув ручку.

Замкнено.

На мить притулився лобом до холодного металу. Слухав.

Нічого.

Жодного звуку.
Навіть дихання — ніби не було.

До вікна.

Ноги розсовували гору щурів. Вони тихо хрустіли під підошвами. Деякі ще сіпалися.

Засунув руку в кімнату, вибите скло дозволяло це зробити. Намацав ручку, повернув. Пальці ковзнули — слизько.

Кров.

Штовхнув раму всередину.

Відчинилося.

Підвіконника майже не було — розтрощений на друзки чимось важким, він валявся на підлозі. Колись білий, тепер аж бурий. Не просто від крові — від часу, що вона вже встигла в’їстися.

З кімнати тягнуло важким, теплим запахом. Занадто густо для порожньої хати.

Їхня спальня була вся в крові.

Вона була скрізь.

На підлозі.
На стінах.
На стелі.
На їхньому ліжку.

І ще… на тому місці, де її не мало бути.

Наче її щось розмазувало. Тягнуло.

«Наталко…» — подумки простогнав. — «Чому я тебе не послухався?.. Чому не залишився?..»

Андрій зістрибнув із підвіконня — і одразу підсковзнувся.

Щурячі нутрощі роз’їхалися під ногами.

Впав.

Руки уляпалися в щось тепле. Пальці самі стиснулися — і щось м’яке розповзлося між ними.

Він різко відсмикнув руку.