12

12

Коли розпочався буревій, Павло з дружиною Світланою поперелякувались, як діти. Забігли в спальню, вскочили в ліжко, натягли покривало аж до самих очей — тільки вони й визирали назовні.

Лежали, тремтіли, слухали, як вітер зриває шифер, як щось важке з глухим гуркотом б’ється об стіни. Дім стогнав, ніби живий.

Раптом — дзенькіт.

Бризнуло скло у залі. Посипалося на підлогу дрібним дощем.

— Господи… Що ж воно буде?.. — прошепотіла Світлана.

Вона була жінкою набожною, і губи її безперестанку ворушилися — молитва лилася сама, майже беззвучно.

— Погано молишся, Світлано, — не втримався Павло, щоб не вколоти. — Або не тому молишся. Бачиш, що твориться?

І тут у залі знову брязнуло — ще одне вікно здалося під натиском вітру.

— Давай вставати! — підскочив він. — А то зараз і тут вилетить. Потім будемо скло зі сраки видирати. Мерщій до ванни!

Вони забилися у маленьку ванну, де ледве вміщалися душова кабіна, унітаз і пральна машина. Тіснота була така, що щоб сісти на унітаз, доводилося відсовувати пралку.

Світлана присіла, зіщулилася в душовій кабіні, притислася спиною до холодної плитки.

А Павло, як король, всівся на кришку унітаза.

Гуркіт урагану на мить стих — ніби перевів подих.

Павло витяг цигарку. Запалив.

— Ти б не курив тут… — тихо попросила Світлана. Голос у неї був ледь чутний. Вона боялася його. Дуже. Він міг і руку підняти. — Дихати і так важко…

— Не дихай, — буркнув він, випускаючи дим просто в її бік.

Світлана затихла. Лише прикривала ніс халатом і прислухалася.

А зовні ураган знову набирав силу.

Щось величезне загуркотіло — і з усієї сили врізалося в стіну будинку. Стіни аж здригнулися.

— Господи!.. — вигукнула вона й втиснулася в плитку, наче хотіла в неї врости.

— Та заткнися ти! — гаркнув Павло. Підняв кришку унітаза й кинув туди недопалок. — Без тебе нудить! За що ми це все ремонтувати будемо, га?! Все розламало, побило… Де гроші брати? Бог твій дасть?!

— Не кажи так… — прошепотіла Світлана. — Не можна… Бог покарає…

— Ану попроси свого Бога, щоб припинив це все. Давай!

— Спробую… — тихо відповіла вона.

Заплющила очі.

Губи зашепотіли молитву.
Голова схилилася.
Руки стиснули маленький натільний хрестик.

Павло лише скривився. Посміхнувся. Не вірив він у це все.

І тут — ураган стих.

Раптово.

В один момент.

Наче хтось просто вимкнув звук світу.

Тиша впала важкою ковдрою.

— Дякую тобі, Боже… — відкрила очі Світлана й подивилася на чоловіка.

У її погляді було тихе: «Я ж казала».

Павло мовчав.

Вперше в житті в ньому щось хитнулося. Маленька тріщина.

Але визнати це — означало визнати, що вона права.

А це було для нього гірше за будь-який буревій.

Він мовчки підвівся і вийшов із ванни. Пішов до зали.

Світлана дрібними кроками — слідом.

Обидва вікна в залі були вибиті. Гілля дерев пролізло всередину, крізь отвори — як химерні щупальця, що тягнуться в дім.

Павло тільки зітхнув. Розвернувся. Пішов до вхідних дверей.

І тут — позаду шурхіт.

Тихий.

Але живий.

Він різко обернувся. Глянув на вибиті вікна.

Нічого.

Але шурхіт не зник.

— Пішли глянемо, що там…на вулиці… — сказав Павло, беручись за ручку дверей.

Вони вийшли.

І одночасно — ніби за командою — озирнулися на будинок.

— Жах… — зітхнула Світлана.

— Ми його не відновимо… — буркнув Павло. — А на державу надії нуль.

І тут — писк.

Шурхіт.

Багато.

Занадто багато.

Павло розвернувся — і зблід.

На них неслася орда.

Море щурів текло вперед сірою хвилею. Жива маса. Вона переливалася, перекочувалася через уламки, гілля, дошки, що розкидав ураган.

Це було не стадо.

Це було щось єдине.

— Тікаймо!!! — закричав Павло і, не чекаючи дружину, кинувся до хати.

Обернувся вже на порозі.

Світлана не добігла метрів три. Впала.

— Ну давай! Вставай! — закричав він. — Піднімайся швидше!

Він кричав.

Але не зробив жодного кроку до неї. Злякався.

Світлана спробувала піднятися — і скривилася від болю.

— Нога…

— Вставай, дурепо!!!

А вона вже знала.

Не встане.

— Господи… — тільки й встигла сказати.

Сіра хвиля накрила її.

Повністю.

Зникла.

Наче її ніколи й не було.

Павло захлопнув двері. Руки тремтіли так, що він не міг потрапити засувкою.

І тут — удар.

Такий, що двері здригнулися, ніби їх хотіли вирвати разом із рамою.

Павло навалився плечем.

Ще один поштовх.

І…

вдалося.

Закрив.

Він відступив до вікна. Припав до скла, аж носа розплющило.

Там, де впала Світлана, тепер біснувалося сіре море.

Над ним підлітали клапті закривавленого халата.

Він відсахнувся.

Тіло трясло.

Не зрозуміло — від страху… чи від того, що він зробив.

І тут — попереду пронизливий писк.

Як сигнал.

Як команда.

«ФАС»

Павло підняв голову.

Із зали до нього нісся сірий потік.

Вже тут.

Вже в будинку.

— Ні… ні… ні… — він заверещав, як дитина.

Розвернувся до дверей, почав судомно їх відкривати — забувши, що там…

Там теж вони.

Всюди.

Він відчув, як щось гаряче і живе обліплює ноги.

І раптом —

біль.

Гострі зуби увігналися в литку.

І він заверещав.

По-справжньому.