11

11

Коли Рей завив, Наталка зрозуміла — їхній захисник мертвий.
По щоці повільно покотилася сльоза. Гаряча, чужа, недоречна.

Але сентиментам і жалю зараз не місце.
Потім.
Якщо те “потім” узагалі настане.

Жінка не знала, що оборону ще тримають двоє котів. Ті самі, що ще вчора могли роздерти один одного за шматок м’яса, тепер стояли проти сірої орди, яка рвалася до будинку, мов хвиля, що не знає спину.

Наталка сиділа на ліжку своєї доньки й притискала до себе дівчаток. Вони тремтіли, як кленове листя на вітрі. Відчували небезпеку — глуху, важку, близьку, — але ще не розуміли, що саме насувається.

— Бабусю, що з Реєм? — запитала Маринка. — Чому він так боляче закричав?

Наталка на мить заплющила очі.
Вона вирішила сказати правду. Бо невідомість лякає дітей більше, ніж страх із обличчям.

— На Рея напали гризуни.

— Миші?! — здивувалася Даринка.

— Трохи більші, — тихо пояснила бабуся, намагаючись, щоб голос не зрадив. — Щури.

— Криси! — одночасно вигукнули дівчатка.

Наталка відчула, як вони трохи розслабилися в її руках. У їхній дитячій логіці це були ті самі миші. Просто більші. Знайоме завжди менше лякає.

— Так… криси, — прошепотіла вона й міцніше притисла їхні світловолосі голови до грудей.

— Але ж він переможе? — ледве чутно запитала Даринка. — Рей… він же більший. Він переможе?

І тоді Наталка збрехала.

— Так. Переможе.

І в ту ж мить, ніби хтось почув цю брехню —
у вхідні двері вдарилися десятки кігтів.

Дівчатка миттю принишкли.

Наталка обережно підвелася й вийшла до зали, прислухаючись. Тепер вона чітко чула: щось живе, щось численне, скребло метал дверей. Не окремі звуки — суцільний шурхіт, що повз по поверхні, як шкіра по іржі.
І ще — шарудіння праворуч. Там, де було вибите вікно в їхній з Андрієм спальні.

Вона зробила крок у той бік.
Повільно. Обережно.
Наче кожен рух міг щось розбудити.

— Бабусю…

Голос позаду був тонкий, напружений, на межі сліз.

— Все добре, дітки, — відповіла вона, і сама не впізнала свого голосу — надто рівний, надто спокійний. — Я тільки подивлюся, що там коїться. Сидіть у кімнаті. Вони до нас не доберуться. Двері металеві.

Вона знала, що це звучить переконливо.
Майже правдоподібно.

І пішла.

Обережно наблизилася до вікна й подивилася вниз.

Під вікном земля рухалась. Не здригалася — текла. Наче двір залило після повені, і темні хвилі повільно накочуються на цегляні стіни, б’ються об них і відступають, щоб знову накотитися.

Але то була не вода.

Щури.

Сотні.

Вони підступили до самого вікна й збиралися в купу. Знизу підпирали інші, зверху дерлися ще й ще. Жива маса ворушилась, кипіла, дихала. Купа росла просто на очах, ніби хтось підливав у неї нові й нові тіла.

“Вони хочуть залізти у вікно…”

В грудях похололо, ніби туди вклали шматок льоду.

“Що робити?..”

І вона побігла на кухню.

— Бабусю!

— Все добре, дівчатка. Все добре, — кинула через плече, навіть не обертаючись.

У вхідні двері продовжували шкребтися. І їх там стало більше. Значно більше. Метал скреготів, ніби його терли наждаком, ніби по ньому водили десятками ножів одразу.

“Це не схоже на щурів…” — майнула думка, холодна і лиха.

Наталка вхопила глибоку каструлю й підставила під кран. Відкрила його.

Тиша.

Потім — важка крапля. Вона зависла на краю труби, тремтіла, ніби вагаючись, і з глухим звуком впала на дно каструлі.

Одна.

— Сука… — прошипіла жінка. — Води немає.

Під кухонним столом стояли три пластикові десяти літрові бутлі з очищеною водою. Питна. Чиста. Звичайна річ — ще вчора.

Тепер — зброя.

Наталка схопила дві й побігла назад до спальні.

— Бабусю?.. — дівчатка визирали з дверей, їхні очі блищали в темряві.

— Не виходьте. Залишайтеся в кімнаті.

Вони швидко залізли на ліжко й натягли покривало з головою, притиснувшись одна до одної.

Наталка кинулася до вікна. Пальці ковзали по пластику, не слухались. Нарешті відкрила бутель. Поставила на підвіконня, перехилила.

Вода ринула вниз.

На щурів, що вже піднялися високо. Надто високо.

Жива купа майже дотягнулась до вікна.

Струмінь вдарив зверху.

І раптом — вибух звуків.
Вереск. Писк. Сотні тонких, різаних криків. Купа здригнулась, просіла, розповзлася. Частина щурів кинулася врозтіч, інші падали вниз разом із тими, на кого спиралися.

— Що, суки… не подобається?! — видихнула Наталка, і в її голосі вперше з’явилася злість. Жива, гаряча, сильніша за страх.

Вона вже відкривала другу бутель. Поставила на підвіконня — але не лила.

Чекала.

Дихала важко. Слухала.

А щурів наче хтось гнав уперед.

Вони знову почали навалюватися. Лізли по тілах, дерлися один через одного, копошилися, рвалися вгору. Сіра маса знову ожила, знову потекла до вікна.

І коли вже майже дісталася половини —
вода знову хлинула згори.

І знову — крик. Відступ. Розрив живої купи.

Але цього разу ненадовго.

Вони оговталися швидше. І їх стало більше. Значно більше. Наче з темряви двору підповзали нові й нові тіла. Купа під вікном росла швидше, ніж вона встигала її розбивати.

Наталка на мить підняла погляд до неба.

Темне. Глухе. Чуже.

“Коли ж той світанок?..” — подумала вона. — “Коли це закінчиться?.. Сонце… розжене їх… мусить розігнати…”

Коли вона несла до вікна третю бутлю, її раптом вдарила тиша.

З кімнати, де були дівчатка, не долинало жодного звуку.

Жодного.

Серце стиснулося.

Вона поставила бутель на підлогу й кинулася до кімнати.

Даринка і Маринка лежали, притиснувшись одна до одної, накрившись покривалом з головою.

Спали.

Тихо. Виснажено.
Наче нічого не відбувалося.