9

9

Телефон мовчав.

Наталка ще раз набрала номер коханого.
Нічого. Тиша.

Інтернету теж не було. Радіо не працювало.

Серце стислося від тривоги. Душа затремтіла.

Жінка тремтячими руками відкрила картонну коробку з ліками, дістала таблетки болгарської валер’янки, поклала до рота одразу дві й запила ковтком води. Потім тихо пішла до дівчаток.

Даринка і Маринка сиділи в залі посеред розсипаних іграшок. Їм таки вдалося розібрати мішки з дитячими раритетами, і тепер вони захоплено сортували ляльок.

Наталка опустилася на підлогу поруч із онучками.

Намагаючись зберегти спокій і не показувати хвилювання, вона почала брати до рук старі іграшки доньки.

Ось цю ляльку купили, коли Світланці виповнилося п’ять років.
А цю — коли донька вперше в житті не хотіла йти до стоматолога, і вони з Андрієм пообіцяли купити їй цю розкішну Барбі.

І купили.

Хоч лялька тоді коштувала чималих грошей, а в них не було зайвої копійки.

Та все одно купили.

Бо любили.

Бо вона в них одна.

За кожною іграшкою стояла своя історія.

І Наталка пам’ятала їх усі.

До останньої.

— Бабусю, мультик хочемо! — попросили дівчатка, на мить відірвавшись від своїх скарбів.

Наталка взяла пульт і ввімкнула телевізор.

Темний екран.
Сигнал відсутній.

Вона відкрила МЕГОГО.

ІНТЕРНЕТ ВІДСУТНІЙ.

— Напевно, сьогодні обійдемося без мультиків, дівчатка.

— Ну-ну! — розчаровано протягнули вони.

— Хоча… є краща ідея, — посміхнулася Наталка. — Ходімо за мною.

І дівчатка пішли слідом за бабусею до їхньої з дідусем спальні.

Там стояв ще доісторичний, громіздкий Samsung. А поверх нього — плаский DVD-програвач.

Бабуся висунула шухляду під телевізором і витягла звідти диск. Вставила його до програвача. Той, мов голодний звір, проковтнув його, і всередині щось тихо зашурхотіло.

На екрані з’явилося зображення.

Маленька світловолоса дівчинка в дитячому садку на новорічному святі розповідає віршик. Яскравий костюм сніжинки виблискує сріблом, обличчя дівчинки серйозне й зосереджене.

— Це хто? — запитала Даринка.

— Ваша мама, — усміхнулася Наталка.

— Мама!

І дівчатка не відривали погляду від екрана старого телевізора аж поки не закінчилося відео.

На годиннику було майже дванадцята.

— Ой! — схаменулася Наталка. — Засиділися ми щось. Ану швидко спати!

— А можна ми з тобою, бабусю? Дідуся ж немає…

— Добре. Швидко чистимо зубки, миємося — і в ліжко.

Наталка вже майже зовсім заспокоїлася.

«І треба ж було так себе накрутити…» — подумала вона, пригортаючи онучок, які вже тихенько сопіли під боком: Даринка — під лівим, Маринка — під правим.

І Наталка заснула з легкою усмішкою на обличчі.

Їх розбудив гуркіт надворі й тріск шиферу, який буревій зривав із даху.

— Бабусю, що це?

Очі в дівчаток були перелякані. Їхні маленькі тіла тремтіли.

Наталка і сама злякалася, але виду не подала.

Не можна. Поруч діти.

— Це вітер, дівчатка, — заспокоювала вона. — Просто сильний вітер. І все.

Жінка швидко підвелася й клацнула вимикачем.

Світла не було.

— Бабусю?!

— Усе добре, дівчатка! Усе добре!

Але голос у жінки вже тремтів — так само, як і тіло.

Вона взяла телефон і ввімкнула ліхтарик.

— Одягайтеся. Швидко.

Подала їм одяг. А сама, як була в нічній сорочці, кинулася до вікна.

Надворі стояла суцільна темрява. Бряжчали листи відірваного профнастилу з огорожі.

І раптом —

вікно розлетілося на друзки.

Як Наталка встигла розвернутися спиною, вона й сама не зрозуміла.

У ту ж мить у спальню через розбите вікно влетів шматок черепиці, зірваний із хліва, і вдарив жінку в спину.

Уламки скла рвали сорочку, залишаючи подряпини на шкірі. Виступила кров.

Дівчатка заверещали.

Наталка схопила їх за руки і потягла за собою.

— Швидше! Швидше, мої хороші! — підганяла вона онучок.

Страх кудись зник.

Було лише одне — врятувати дівчат.

Вони забігли до кімнати доньки.

Наталка зачинила двері й потягла дівчат у куток між диваном і стіною. Посадила їх на підлогу, а сама стала над ними, мов квочка над курчатами.

Закрила онучок власною спиною.

Спиною, яка вже кровоточила.

Розірвана сорочка висіла червоними клаптями, ніби здерта жива шкіра.

Буревій ще скажено лютував хвилин десять, а потім понісся далі землею, наводячи страх і паніку на людей.

Наче показуючи їм, що вони — ніщо перед природою.

Лише піщинки. Які матінка-природа може знести з лиця землі, коли забажає.

— Вітер вщух, бабусю? — тихо запитала Даринка.

— Усе скінчилося? — Маринка заглянула бабусі просто в очі.

— Усе скінчилося, дітки, — важко зітхнула Наталка й підвелася з колін. — Тепер усе добре.

— У тебе кров, бабусю! — злякано вигукнули онучки.

— Нічого… То пусте. Подряпини. Головне, що буря вщухла.

Раптом на вулиці загарчав Рей.

«Вижив…» — з полегшенням подумала Наталка.

Та гарчання було дивним. Злим. Пес ніби захлинався від нього. У тому гарчанні було стільки люті, що здавалося — Рей когось рве просто у дворі.

До гарчання додалися інші звуки.

Шипіння.

Писк.

Навіть не писк — якесь скажене, пронизливе верещання.

— Сидіть тут, — Наталка простягнула Даринці телефон з увімкненим ліхтариком. — Я зараз. Гляну, що там із Реєм.

— Бабусю, страшно… — мало не плачучи прошепотіли дівчатка.

— Я швидко. Сидіть тут.

І Наталка навпомацки рушила коридором до веранди.

Будинок здавався чужим і темним. Під ногами хрустіло скло. Десь тихо рипіла розхитана бурею рама.

Коли вона нарешті дійшла до веранди, то обережно визирнула у вціліле вікно.