8

8

Андрій запустив станок.

Електродвигун спочатку глухо загув, наче прокидаючись, а потім фреза рвонула в оберт. За мить вона вже крутилася з такою шаленою швидкістю, що її зуби злилися в суцільне блискуче коло.

Він підвів металеву заготовку.

Фреза врізалася в метал.

З пронизливим вереском.

З-під зубів інструмента бризнула вогниста стружка. Тонкі гарячі спіралі металу полетіли в різні боки, мов розгнівані оси. Вони дзвінко билися об товсте захисне скло станка, розліталися і падали на транспортер.

Транспортер жадібно підхоплював гарячі стрічки металу і тягнув їх униз, у металевий контейнер, де вони ще довго тихо потріскували й диміли.

У повітрі запахло гарячим металом і машинним мастилом.

Андрій стояв нерухомо.

Дивився на фрезу, не відводячи погляду.

Навіть не моргнув, коли кілька розпечених спіралей вдарилися об скло прямо навпроти його очей. Метал дзенькнув по загартованій поверхні й зісковзнув униз.

Скло зупинило їх за кілька сантиметрів від обличчя.

Андрій лише трохи примружився.

Станок ревів. Фреза різала метал. Іскри миготіли перед очима, мов короткі блискавки. Фреза верещала. Метал скреготів під зубами інструмента, і станок гудів так, що вібрація йшла по підлозі, по ногах, піднімалася в груди.

Андрій дивився на обертову фрезу.

І думав.

Думав про неї…

Про чупакабру.

Раптом йому здалося, що у витті станка з’явився інший звук. Тонкий. Пронизливий. Наче писк. Він примружився.

Фреза крутилася, рвала метал, сипала гарячою стружкою. Але той звук не зникав. Навпаки — ставав чіткішим.

Наче десь під підлогою, глибоко в темряві, шаруділи лапи. Наче там, під землею, ціла сіра орда пискляво перегукувалася між собою.

Щури.

Сотні.

Тисячі.

Андрій стиснув зуби.

Перед очима раптом постала нора. Темна, глибока, як провалля.

І з тієї нори поволі виповзала вона.

Худа. Висока. Без шерсті. Шкіра сіра, як мокра глина. Довгий хвіст тягнувся по землі, залишаючи темний слід.

А морда…

Морда була люта. Занадто люта для звичайної тварини.

Чупакабра…

Андрій навіть не помітив, як сильніше стиснув рукоятку станка.

Фреза завила ще голосніше.

І на мить йому здалося, що вона виє так само, як виє поранений звір.

— Андрію! Ти що, заснув? Міняй деталь. Вже доробило.

Андрій різко повернув голову. Здригнувся від несподіванки.

— Хух, Сергію! Ох і налякав…

— Та хіба ж я налякав, — засміявся Сергій. — От мого сусіда вчора налякало, так налякало. Жах.

Андрій уже почав міняти деталь на станку, але рука, яка щойно закручувала гайку, раптом завмерла.
Чоловік повернувся до колеги.

— І що сталося з твоїм сусідом?

— Чупакабра! Сволота залізла до курника. А він почув, що там якийсь кіпіш. Та й побіг туди.
Бачить — якесь худе, облізле створіння, схоже на гієну, рве його курей. Хотів її палицею огріти. Але в курнику темно було, хоч в око бий! Це ж на світанку сталося. Промахнувся. Та зараза його за ногу — хап! Вирвала добрий шмат м’яса і втекла. Тепер уколи від сказу колють.

— І у вас також?! — вирвалося в Андрія.

— Що значить у вас? — не зрозумів Сергій.

Андрій установив деталь, запустив станок у роботу і сів на контейнер поруч із Сергієм.

— Слухай…

І розповів йому все.

Про розірваних собак.
Про бабу Марійку.
Про її героїчного кота Чорнолапенка.

Промовчав тільки про своїх кролів.

— Капець… — лише й вимовив Сергій і витяг телефон. — Ану подивимось у Фейсбуці. Такі новини не могли пройти повз спільноту. Тут уже все повинно бути червоним від таких новин.

Сергій увімкнув телефон, розблокував його і натиснув на іконку Фейсбука.

Сторінка не хотіла оновлюватися.

— Та що це таке! — вилаявся напарник Андрія. — Інтернету немає. Що за чортівня…

І саме в цю мить у цеху погасло світло.

Станки один за одним почали стихати.

Фрези зойкнули і зупинилися.

— Сука! Сука…

З усіх куточків цеху пролунало невдоволене бурмотіння.

Люди нервували.

Станки, які зупинилися під час роботи, запускати потім набагато важче.

Робітники матюкалися, вмикали ліхтарики на мобільних телефонах, ходили між рядами верстатів, клацали перемикачами, вимикали обладнання.

У напівтемряві цех раптом став чужим.

І тільки тепер, коли станки замовкли і в цеху раптом стало неприродно тихо, до людей долинув якийсь гул.

Спочатку тихий.

Наче десь далеко їхав важкий поїзд.

Але з кожною секундою звук набирав сили.

Гул ішов із-за стін цеху.

З вулиці.

Спершу затремтіли великі металеві ворота. Вони глухо загуділи, ніби хтось ззовні навалився на них усією вагою.

Потім по стінах пробігла вібрація.

Залізний дах заскрипів, затріщав, мов старий корабель під час шторму.

Десь угорі загупали листи металу. Вони билися один об одного, стогнали, деренчали, немов хтось намагався відірвати їх від каркаса.

У вентиляційних шахтах завив вітер. Довгим, протяжним, майже звіриним виттям.

У вікна з силою вдарило щось важке. Скло задзвеніло в рамах, неначе ось-ось лусне і посипалось на бетонну підлогу.

Десь на подвір’ї з гуркотом покотився металевий контейнер.

Щось велике з тріском ударилося об стіну цеху.

Вітер ревів.

Не просто віяв.

Він ревів, як розлючений звір.

І той рев ставав дедалі сильнішим.

Здавалося, що над заводом кружляє не один вихор, а одразу кілька. Наче кілька величезних невидимих рук схопили землю і почали її рвати.

Дах стогнав.

Ворота гуділи.

Вікна деренчали.