7

7

Зранку Андрій першим ділом пішов до хліва. Рудого притримав рукою і зайшов перший.

Клацнув вимикачем. Жовта лампочка спалахнула під стелею.

Нікого.

Нора прикидана. Земля утрамбована, притоптана чоботом. Навіть грудочки не стирчить.

Андрій полегшено зітхнув.

Відкрив курник.
Тихо. Курі всі на місці, сопуть собі на сідалах.

Насипав пшениці в корито, долив води і пішов до хати.

А Рудий залишився.

Сидів біля прикиданої, втоптаної нори й не зводив із неї пристального погляду. Прислухався. Шерсть настовбурчилась, кігті випущені з пазурів і увігнані у земляну долівку. Він аж голову прихилив до землі…

Наче йому не вірилось, що вони пішли.

Наче він їх чув.

Десь там, глибоко під землею, попискували в гніздах малі, голі щуренята. Шаруділи їхні маленькі лапи. Вони продовжували рити нові ходи. Тунелі. Проходи.

Для незліченної сірої армії. ОРДИ!

Дівчатка ще спали. Заморилися вчора. Нагулялися.
Та й Андрія з Наталкою виморили так, що обоє проспали до ранку, мов убиті. Не готовими виявились дід з бабою до дитячих розваг.

На кухні тихенько гомонів телевізор. Напевно, якийсь ранковий серіал.

Наталка готувала сніданок.

Андрій зайшов до кухні.

Дружина сиділа на стільчику за столом і не зводила погляду з екрана.

Андрій також глянув на телевізор.

Молода журналістка стояла посеред вулиці. Довгі поли її плаща рвав і роздував шалений вітер. Волосся піднімалося сторч. Позаду неї закручувалися маленькі смерчі, підхоплюючи й кидаючи в повітря опале листя.

— Штормове попередження по всій країні! — голосно говорила журналістка, перекрикуючи вітер. — Червоний рівень небезпеки для всієї країни. Залишайтеся вдома! Не покидайте свої домівки! Будьте обережні і не наражайте себе на небезпеку!

Раптом позаду неї щось затріщало. Почало хилитися дерево. І в наступну мить воно впало. З таким тріском, що навіть через екран здригнулося все довкола. Андрієві навіть здалося, що затряслася під ногами підлога.

Стовбур шарахнув просто на фургон телеканалу 1+1. Скло бризнуло в різні боки, мов осколки від вибуху.

Журналістка пронизливо заверещала й присіла. Довгі поли дорогого плаща занурилися просто в калюжу. Вона прикрила голову руками, а дрібні шматочки скла відскакували від тканини й застрягали у волоссі.

Екран здригнувся.

Картинка зникла.

На чорному екрані з’явився білий напис:

ВІДСУТНІЙ СИГНАЛ

— Це де такий ураган? — запитав Андрій.

— У Києві.

Було видно, що Наталка шокована.

Щоб трохи її заспокоїти, Андрій підійшов до вікна й визирнув надвір.

— Ні хмаринки, — тихо сказав він. — Навіть не схоже, що буде дощ. Не те що буревій.

Наталка також підійшла до вікна.

Але сонце, яке сьогодні гріло майже як улітку, її чомусь не заспокоїло.

— Ти, може, не підеш сьогодні на нічну зміну? — тихо сказала вона.

— Наталко, не вигадуй. Що значить — не підеш? Це ж робота! Може, ти не підеш у понеділок? А навіщо? Будеш вдома сидіти, відпочивати?

— Щось лячно мені, Андрію. Недобре відчуваю.

— Та не накручуй себе, Наталко. Подумаєш — вітер. Пам’ятаєш два роки тому? Дунуло так, що в парку велетенські берези з корінням повиривало, як солому розкидало. Аж три шиферини з нашого даху зірвало. І що? Пережили. І зараз переживемо.

— А дівчатка?

— Усе буде добре. Як вітер здійметься — сидіть у хаті. Якщо що — телефонуйте. Я примчу на велосипеді миттю.

— Тривожно все одно… — тихо сказала Наталка і повернулася до плити.

Андрій вийшов надвір. Не захотів більше сперечатися. Не міг він прогуляти роботу. Мінус зміна-мінус зарплата. А жити за що?

Став посеред двору й задер голову.

Довго вдивлявся в небо. Шукав хоч одну хмарину. Хоч щось схоже на хмару.

Немає.

Жодної.

Лише чисте, прозоре небо.

Заспокоївся.

Пішов лагодити клітки для кролів, та й велосипед потрібно відремонтувати, а то чим на роботу добиратись.

Так і прововтузився в хліві майже до вечора.

Глянув на годинник. Майже п’ята. Блін! О шостій — зміна на заводі.

Кинув роботу, вийшов із сараю. Знову глянув у небо.

Вже сутеніло.

Але небо залишалося чистим.

Ні хмарини.

— До нас не дійде… — тихо пробурмотів він.

Наталка вже чекала, склала йому на роботу тормозок. Поривалась щось сказати, та не наважувалась.

Андрій поцілував дружину в щоку, накинув на плече рюкзака і розвернувся іти.

- Може залишишся, - таки вичавила із себе тремтячим голосом дружина.

- На зв’язку Наталю. Тільки що, не так. Зразу телефонуй.

І пішов. Не хотілось починати цю розмову знову. Переливати з пустого в порожнє.

Заглянув до дівчат.

Ті якраз перебирали Світланині старі іграшки, які до цього часу лежали на горищі. Андрій вирішив, що настав час дати їм друге життя, і ще зранку дістав два великі мішки з дитячими скарбами.

— У мами скільки було іграшок! — захоплено говорили дівчата. — Більше, ніж у нас! Клас!

— Ваша мама була дуже вимоглива дитина… — пробурмотів дід посміхаючись. Йому згадалось як маленька Світланка, у кожному дитячому магазині, тикала своїм пальчиком на іграшку яка їй сподобалась і посміхалась. А Андрій танув від цієї посмішки як віск, і купляв все, що хотіла донька.

Але онучки його вже не слухали. Перед ними лежали два мішки старих іграшок. Цілий скарб. Який за вихідні потрібно перебрати і що, сподобається відкласти і забрати додому.

Тож дідові попрощатися з ними толком не вдалося — вони були надто зайняті.

Андрій вивів із сараю велосипед. Зігнуте колесо він замінив ще зранку. Рей провів господаря до хвіртки  і зупинився, далі не пішов.

- Рей!

Пес сів і подивився уважно у вічі господарю, чекаючи на команду.

- Рей, ти за старшого. Дивись щоб все було добре. Якщо з ними щось станеться, - Андрій зробив паузу. – Шкуру спущу з тебе! Зрозумів?