6

6

Зранку Рудий заскочив до хліва разом із господарем.
Андрій швидко увімкнув світло.

Півень невдоволено повернув голову і з докором подивився на Андрія.

«Мовляв, я повинен будити тебе, а не ти мене».

Та чоловік не звернув на нього уваги. Його погляд нишпорив по всіх закутках хліва. Чи не мелькне десь темна тінь.

Немає.

І нагорнута гора землі під клітками осіла, присіла. Свіжої землі не видно.

«Отримали, гади!»

Андрій був задоволений.

Він помстився за кролів. Повбивав. Потопив тих тварюк.

Взяв лопату, розрівняв горба, ще й добряче притоптав.

Вийшов.

А Рудий залишився сидіти посеред хліва.

Кіт не зводив погляду з місця, де щойно була нора. Його шерсть стояла дибки, у відкритій пащі біліли гострі зуби.

— Агов, сусіде! — гукнув Павло до Андрія.

Андрій обернувся на голос, хоч і не дуже хотілося це робити.

— Здоров, Павле! Доброго вам ранку! — привітався і вимушено посміхнувся.

— Та який же він добрий! Ти що, не чув ще, що сталося?

— А що? — серце в грудях стрепенулося, мов заєць, який потрапив у сільце. — Що сталося?

— Та чупакабра видушила, порозривала всіх курей у баби Марійки Кирпи. Ще й котові голову відірвала. Зовсім!

— Та ти що?! — удавано здивувався Андрій.
Але насправді ця новина його не здивувала.

Щури втекли від води, якою він учора залив їм нору. І вилізли, напевно, у дворі в баби. Та про пацюків він не згадав, а лише запитав, як годиться:

— І бачили її?

— Кого? — не зрозумів Павло.

— Та чупакабру ж ту!

— Звичайно. Баба на світанку почула перелякані крики своїх курей. Подумала, що лисиця в курник убралася. Вона за ціпка — та туди. Відкриває двері, а звідти як шмигоне в неї поміж ногами щось високе, худе, майже без шерсті. Її звалило з ніг. А по ній ще двоє пробігло. Значить, виходить, що ціла зграя. Баба перелякана, а кури розірвані. Всі. Весь курник у крові та пір’ї.

— Жах… — тільки й вимовив Андрій.

— Не те слово, — підтримав Павло. — Тепер уночі й вийти страшно. А що як схопить та чупакабра? А якщо їх і справді зграя? Розірвуть на шмаття.

Андрій мовчав. Своїми підозрами про щурів ділитися не хотілося.

Тепер, після почутого, він мав великі сумніви, що то пацюки розірвали собак і його кролів. Адже баба Марійка бачила ту кляту чупакабру і навіть, якщо можна так сказати, відчула її на собі.

Хто вони? Звідки вони?
Як пробралися до його хліва? Адже він був замкнений.

Андрій дедалі більше схилявся до версії з чупакаброю. Ну не могли ж ті криси розірвати зграю собак. Що ті криси? Миші. Тільки трохи більші.

Хоч і не міг ще пояснити, як вони зібралися в його хліві, але вже був майже впевнений: там побувала чупакабра…

І тут — наче обухом у тім’я. Аж загуло.

«Курник! Вона залізла через курник. Коти ж забираються якось, коли залишаю відкриті дверцята».

Наче все стало на місце.

Та сумніви не відступали. Гризли. Длубалися в думках.

«Чому ж тоді курей не розірвала, а пролізла до кролів? Загадка!».

«Хоча півень тоді волав, мов навіжений. Може, він її злякав».

— До баби, кажуть, уже поліція приїхала, — продовжував Павло, але побачив, що сусід його не слухає. — Андрію, що з тобою? Ти мене чуєш?

— Так, так, — отямився Андрій, хоча не чув, що йому щойно казав сусід. — Бувай, сусіде. Піду. Справи.

— Ті справи тебе в могилу заженуть, — не втримався вколоти Павло. — Усе щось робиш, довбаєш. Жити коли будеш?

Але Андрій уже не слухав. Зайшов знову до хліва.

Рудий так і сидів біля прикиданої, втоптаної, втрамбованої нори і не зводив із неї пристального, мисливського погляду.

— Що ти там хочеш дочекатися? Чупакабру? Так вона тобі не по зубах, — заговорив до кота. — Шкуру зніме — не встигнеш і пискнути.

Рудий відвів погляд від зачарованого місця і вийшов з хліва.

Андрій пробіг очима по сітці, якою був відгороджений курник, — і побачив її.

Зірвану сітку.

Знизу. Майже непомітно.

Він відхилив її рукою.

«Ось воно…»

— Чупакабра… Сука! — вилаявся Андрій. — Сука!

Більше слів не було. Одні емоції.

Прикрутив сітку саморізами й пішов до хати.

Наталка на кухні поралась із якимось солодким десертом. Чекала онучок — Дарину і Марину. Донька нагородила їх близнючками. Двома світловолосими ангелами.

— Щось ти довгенько, — стурбовано запитала. — Щось сталося?

— Сталося.

— Що?

— Кури. Тільки не наші. Залізло в курник до баби Марійки. Розірвало курей. Звалило бабу і втекло.

— Вона бачила її?

— Це чупакабра. Немає сумнівів. Худе, високе, лисе, довгий хвіст, гостра морда. Так Павло розповідав.

— Павлу вірити…

— Щури, Наталко, не розірвуть зграю собак. А якщо вірити бабі Марійці, то в курнику вона була не сама. З компанією.

— Жах… А як же у нас? — засумнівалася Наталка.

— Як залізла? — продовжив замість неї Андрій. — Через курник. Рабиця відірвана в хліві була. Зразу не побачив.

— А кури? Чому курей не…

— Думаю, наш півень злякав її. Хоч і дивно, але думаю так. От вона й шугнула до хліва. А там — кролі. Щури не зірвуть дверцята в клітках. Ось так.

— Чупакабра… — тихо вимовила Наталка. — Я думала, це вигадки. Казки. А вона, бач, у нас з’явилася.

Її обличчя стало тривожним.

— Онучки сьогодні приїдуть… — промовила вона й з жалем подивилася на солодкий десерт. — А в нас у окрузі таке бродить.

— Нехай бродить, — різко відповів чоловік. — Добродиться. Хтось на вила насадить потвору. Я б і сам це зробив.

— Може, нехай не їдуть? — не здавалась дружина. — Передзвоню. Нехай залишаються вдома. Пацюків ти все одно потопив…

— Та чого ти розтривожилась, Наталко? Ану візьми себе в руки. Будемо ми боятися якоїсь облізлої собаки? Нехай привозять. Побудуть у нас на вихідних. Діти хоч відпочинуть. Не буде ж та шавка людей із хат витягувати. Я завтра на нічну зміну. Ви замкнетеся. А в неділю приїдуть — заберуть. Усе буде добре, Наталю.