5

5

Баба Марійка прокинулася від ґвалту, що здійнявся в курнику. Навіть у зачиненій хаті було добре чути, як горланить півень, як кричать кури.

«Чи до курника щось убралось?» — подумала старенька.

Перехрестилася на образи й заходилася швиденько вставати з ліжка.

Вдавалося це їй погано. Роки. Вісімдесят років — як-не-як. Не молода вже.

Але таки зібралася. Півень не замовкав. Підганяв. Кричав так, наче його різали.

«Чи не руда заскочила до курника?» — думала стара, беручи до рук палицю, без якої вже не могла зробити й кроку.

Останнім часом до її двору навідувалась лисиця з лісу, що починався зовсім поруч. Вже не одну курку потягла до своєї нори. А ті кури — дурні. Лізуть у бур’яни, в саму гущавину. А вона вже не встигає — ноги болять, не може наздогнати й завернути до двору. А руда це зрозуміла й раз на тиждень приходить. Як до магазину, зараза.

Баба Марійка навіть одного разу бачила, як руда злодійка насіла на курку.

— Ге! Ге, руда! — закричала старенька.

Але злодійка, звісно, не послухалася — потягла здобич до свого лігва.

От якби був пес у дворі… Але собаки баба не мала. Один Чорнолапенко — кіт. І той старий. Напевно старіший за саму бабу Марійку.

А півень не замовкає, кличе:

— Рятуйте, бабо! Рятуйте, голубко!

А вона й так поспішала, як могла. Ось уже відсунула засувки на дверях і вийшла на двір.

Чорнолапенко — за нею. Такий він є: куди вона, туди й він. Напевно, і на той світ за нею піде. Вірний.

Місяць ще не заховався, а сонце вже торкнулося краю неба. Сіріло. Видно було добре.

Лемент у курнику стояв неймовірний.

Стара пришвидшила крок наскільки могла це зробити.

Чорнолапенко вибіг наперед. Шерсть на ньому стала дибки, він зашипів. Його очі засвітилися зеленим, мов світлофор.

Додибала таки до курника й баба.

Двері були зірвані з петель, з отвору летіло пір’я і пух. Усередині темрява — лише мелькали якісь нечіткі білуваті й сірі тіні.

Стара стала, немов остовпіла. Страшно зробити крок. Серце завмерло, руки затремтіли.

І тут з дверей, накульгуючи, вискочив півень. Він уже не кричав, хрипів!

А Чорнолапенко востаннє зашипів — і кинувся всередину, як в ті часи коли був молодим і полював на мишей.

— Куди ти коте?.. — тільки й прошепотіла стара.

Мить.

Із темряви щось різко виштовхнуло його назад.

Тіло Чорнолапенка впало біля її ніг.

Голови не було.

Кров била струменем, забризкуючи поріг і її ноги.

— Ах ти ж руде стерво! — викрикнула старенька, підняла ціпка догори й рушила до дверей.

Із курника вирвалося ще кілька курей і, перелякано кудкудакаючи, побігли слідом за півнем — у бур’яни.

Баба вже майже зайшла всередину, занесла палицю для удару…

І раптом щось велике вдарило в неї з такою силою, що відкинуло від курника метри на два. Дух у старої перехопило. Ні вдихнути, ні видихнути. Ні кричати.

По ній пробігло щось важке, біле. До обличчя доторкнулося — і простяглося по зморщеній щоці. Гладеньке. Слизьке.

«Не лисиця…» — майнуло в голові.

Вона спробувала поворухнутися — але по ній знову щось пробігло. Гострі кігті впялися між стиснутими губами.

Стара перекотилася на бік, уперлась руками в землю. Сіла.

І тут вона побачила, як щось бліде, розміром із невелику собаку, вискочило з її курника. У пащі воно тримало курку. Та ще била крилами, намагається вирватися.

Та де там.

Потвора з куркою в зубах зникла за хатою.

А Марійка залишилася сидіти поряд з обезголовленим Чорнолапенком.