4

Залетів до хати й одразу — до Наталки.
Дружина сиділа на дивані перед телевізором, дивилася «Величне століття». Султан Сулейман якраз дивився закоханим поглядом на свою Роксолану, а вона тонула в його очах, танула, мов віск.

Наталка вимкнула телевізор.

— Все одно повтор, — промовила й одразу запитала: — Що там? З’їли отруту ті паразити?

— Поїли… — важко зітхнув Андрій і всівся поруч.

— І що?

— Кролів наших поїли.

— Ой-й… — прикрила долонею рота дружина, стримуючи крик, що рвався з грудей.

— І собак Анчиних також. З’їли. Сумнівів немає — це вони. Здається, їх тут ціла орда. Голодні, сірі тварюки.

— О Боже… Андрію, що робити? Кролів жаль… І малих теж?

— Усіх. Виклали, суки, рядочком. Як на виставці. Наче знущаються з нас. Ну нічого… — Андрій важко підвівся. — Подивимось іще, чия візьме.

— Може, поліцію викличемо? Чи МЧС?

— Ні, не треба. Я сам із ними розберуся. Сам.

— Давай викличемо… Страшно якось.

— Піду прикопаю десь, — чоловік відмахнувся, ніби й не почув її слів. — А ти тим часом зателефонуй зятеві. Нехай приїдуть. Завтра ж вихідні. Так… субота. І в мене вихідний. От і пополюємо трохи вночі. Заодно й онучка побачимо. Давай, Нато, телефонуй дочці. А я пішов.

Двадцять п’ять.
Рівно стільки було кролів у Андрія.
Рівно стільки він і закопав у лісі.

Заморився. Більше сьогодні не хотів робити нічого. Та й настрою не було. Скільки вкладено праці, сил — і все в землю. Через якихось сірих монстрів із дуже дивною поведінкою.

Чому вони так поводяться?
Ніби розум мають.
Таке відчуття, наче ними хтось керує.
Хто?
Ватажок зграї? Альфа-самець?

Зайшов до магазину, купив чотири літри пива — темного, нефільтрованого. Собак на задньому подвір’ї вже не було.

Хоч нападати більше не будуть, — подумав Андрій.

А на душі важко. Гидко.

— Що поліція каже? — запитав у молоденької продавщиці.

— Нічого… Мовчать, — було видно, що дівчина перелякана. Саме вона знайшла собак, коли прийшла відчиняти магазин. — Забрали на експертизу. Але по Заріччю вже гомонять, що бачили чупакабру.

— Та ти що?! — удавано здивувався Андрій. — І хто бачив?

— Та дядько Сидоренко!

— Це той, якого Махлаєм прозивають?

— Він. У нього у дворі була. Кажуть, вийшов уночі до туалету, а вона — шаста. Висока така, худа, як тріска, а морда — мов у гієни. Злякалася та як шуганула через огорожу. А в діда ж огорожа — ого-го! Височезна. Ви ж бачили?

— Бачив. А далі що?

— Побігла кудись. Напевно, до магазину. Перед цією ніччю теж тут лазила, кажуть, бо собаки в парку вищали, як навіжені. Тоді не вийшло, а цієї ночі прийшла… Як тепер на роботу ходити? І з роботи…

Андрій навіть не моргнув, коли почув про минулу ніч. Не буде ж він казати їй, що то він тієї ночі ганяв по парку їхніх собак. Ні. Краще промовчати.

— Піду я, — чоловік поклав пиво до пакета.

— Ми ж тепер раніше закриваємо! — гукнула йому вслід дівчина. — Щоб додому завидна!

— Добре, зрозумів.

І Андрій пішов додому.

До самого вечора сидів в альтанці у старому, затертому кріслі, сьорбав міцне нефільтроване. А воно — що тобі той компот — ніяк не брало. Так компот хоч солодкий. А це — в роті вже гірко, живіт як бубон, а голова твереза… Поруч — повна попільниця недопалків. Дві зім’яті порожні пачки з-під цигарок. У голові — рій різних думок.

Рей лежав біля ніг господаря й, здавалося, дрімав. Але це тільки здавалося. Його вуха стояли, немов локатори. Він прислухався, чи ніхто чужий не крадеться.

Наталка мовчала. Не підходила. Лише здалеку позирала на чоловіка. Сама годувала курей, качок… кролів — ні. Немає більше у них кролів.

Чоловіка не займала. Лише коли впоралася з усім, сказала:

— Пішли вечеряти.

— Ні, — похитав головою Андрій. — Не хочеться.

Взяв кухоль і зробив великий ковток темного. Намацав пачку цигарок. Порожня.

Наталка розвернулася і пішла.

— Наталко! — гукнув Андрій.

Жінка повернулася, золотаве волосся колихнулося, розсипалося по плечах.

— Що там Світлана? Приїдуть?

— Завтра під вечір обіцяли.

— То добре.

І Андрій знову потягнувся до пива.

Зробив добрячий ковток і раптом відчув, що його накриває. Пиво, напевно, схаменулося й почало діяти. У голові приємно зашуміло, стало тепло — а надворі ж вересень, вечоріло, і вже було доволі прохолодно.

Захотілося до туалету. Пиво просилося назад на волю.
Андрій встав і пішов. І те, що ще годину тому було темним нефільтрованим, вирвалося з нього струменем, немов із пожежного рукава. Саме тоді йому й прийшла ідея.

Закінчивши, він швидко побіг до гаража. Витягнув уже покладений на зимове зберігання шланг для поливу й під’єднав його до свердловини. Потім почав розмотувати бухту і тягнути шланг до хліва.

Рудий ув’язався за господарем і сів перед дверима. Чекав, коли той відчинить.

— Не зараз, — сказав Андрій котові. — Ти сам нічого не зробиш. А свою руду шкуру втратити можеш.

Затягнув шланг у хлів, запхав його глибше в нору, куди вже можна було з легкістю просунути руку. Пішов увімкнув насос — і вода зашуміла в шлангі, випрямляючи його, задубілого на холоді.

Повернувся до хліва й почав спостерігати, як вода стрімко вривається в нору. Щось шуміло під землею. Вода текла швидко й зникала без сліду. Жодна крапля не виступала назад. Усе — в нору.

«Я вас навчу плавати, суки!».

Минуло п’ять хвилин — вода біжить.
Десять — біжить.
Двадцять — біжить.
Тридцять.
Сорок…

І раптом натужно застогнав насос у свердловині. Упав рівень води в свердловині.

Андрій вибіг у двір і вимкнув воду.

«Та що там у вас? Метрополітен, чи що?..»

Надворі стало майже темно.

Чоловік знову сів в альтанці й розпечатав нову пачку цигарок. Курив і поволі ковтав пиво.