3

3

Цього ранку Андрій заспав. Відкрив очі лише тоді, як грюкнули двері в хату. Поглянув на годинник, що висів у спальні на стіні. Майже дев’ята. Оце він дрімонув. Позіхнув, потягнувся — так, що аж захрустіли суглоби по всьому тілу. Потім повільно сів.

— Чув новину? — до спальні зайшла стривожена дружина.

— Я тільки прокинувся. Де б я її чув?

— То ти ще отруту не перевіряв. Поїли вони там її, чи ні?

— Господи… Та коли б я її перевірив. Поїдять, куди вони дінуться. А що там сталося? Що за новина?

— Та ті ж Аніні собаки. Щоб вони були прокляті!

— Що, дізналися, хто їх побив? Таки хтось бачив, як я їх лупцював палицею?

— Та ні, не те.

— А що тоді? Що з ними сталося? Пооб’їдалися простроченими курячими лапами й пообсиралися?

— Розірвані на шмаття лежать за магазином, — тихо сказала Наталка й підозріло глянула на чоловіка. — Я сама не бачила, не можу на таке дивитися. Але кажуть, що з деяких навіть шкіра здерта. А м’ясо з’їдене до кісток.

— То не я, — пожартував Андрій. — Я собачатину не дуже полюбляю.

Але Наталці було не до жартів.

— Про тебе там і згадки немає.

По шкірі Андрія пройшов мороз.

— А що тоді там сталося?

— Звідки мені знати, — знизала плечима жінка.

Він різко зіскочив з ліжка й почав одягатися. Наче в армії. Сорок п’ять секунд — поки горить сірник.

— Думаєш, то вони? — запитала Наталка. В очах стояла тревога.

— Та що ти, — заспокоїв її Андрій. — Які собаки, а які ті щури. Там один кудлатий, той чорт, що мене з велосипеда звалив, як вгодований бичок. Куди їм проти собак.

Але в самого в грудях було неспокійно. Якось гидко. Неладно.

Він вискочив на вулицю й мерщій до хліва. Став під дверима, прислухався.

Тиша.

Якась підозріла.
Моторошна.

Хоч на вулиці білий день, боятися ніби й нічого, а руки тремтять. Ключ не потрапляв у замкову щілину. Не хотів, зараза, входити — брязкав по замку, ковзав, але в отвір не потрапляв. Та таки вдалося.

Клац. Клац…

Відчинилося.

Цього разу двері він відкривав поволі, обережно. Увімкнув світло.

Ніяких тобі щурів.

З полегшенням видихнув.

Але погляд зупинився на горі нагорнутої землі. За ніч її стало ще більше — вже сягала колін. Знову похололо в грудях. Отрута була не чіпана, жаровню затягли під кролячі клітки.

А біля кліток у ряд лежали всі кролі.

І дорослі, і малі.

Задушені.
Розірвані.
Деякі — без шкіри, обгризені до кісток.

Здивовані й перелякані очі, не захищені повіками, вилазили із закривавлених черепів. Дверцята на всіх клітках були зірвані з петель і валялися під ними. На деяких клітках навіть розірвана металева сітка.

Андрій розвернувся й кинувся надвір. Побіг не до хати, а до магазину.

Вибіг на дорогу й перейшов на швидку ходу, намагаючись не привертати уваги. Пробував заспокоїтися. Дістав з кишені пачку цигарок, витягнув одну, затис зубами — так, що ледь не відкусив фільтр.

Довго не міг запалити сірника. Ламалися. Довелося зупинитися. Нарешті прикурив.

А серце калатало, мов той дзвін на церковній дзвіниці у святковий день.

Бам.
Бом.
Бам.
Бом…

Хоч тримай його руками, щоб не проломило грудну клітку й не вистрибнуло назовні.

Ось і магазин. Навпроти — церква. Андрій стишив хід і пішов врозвалку. Наче його тут взагалі нічого не цікавить. Наче він просто йде по хліб.

Він перехрестився в бік церкви. Не те щоб був дуже віруючим, але після побаченого й найзатятіший атеїст перехреститься.

За магазином уже зібрався чималий натовп зівак. Була й поліція. Стояли, розглядали розірваних собак, що лежали рівним рядком на землі.

Першим лежав кудлатий. Вірніше — колись кудлатий. Тепер він був без шкіри. Тельбухи вивалилися з розірваного живота. А може, хтось їх витяг і розмотав по землі, як шланги для поливу городу.

Поліцейські ходили обережно, намагалися не наступити, щоб не заляпати свої лаковані боти.

Але до них Андрій не пішов. Уже не було потреби.

Посеред заднього двору за магазином височіла велетенська кротяча гора.

І на неї ніхто не звертав уваги.

Ніхто.

Окрім Андрія.

Він розвернувся й швидко пішов назад, не озираючись.

— Що там сталося, сусіде? — гукнув його Павло.

Сусід виглядав з-за огорожі, дивився в бік магазину.

— Бачу, й поліція там, — продовжив він. — Магазин пограбували, чи що?

— Анчиних собак хтось повбивав, — нехотя відповів Андрій.

Він не любив Павла. Той постійно пхає свого носа, куди не слід. Заздрив. Усьому заздрив. Сам майже нічого не робив — тинявся по смітниках у пошуках чогось, що можна продати. За ті копійки якось і жив, витрачаючи їх на цигарки й горілку.

— То я ж ото минулої ночі й чув, — лукаво посміхнувся Павло, дивлячись Андрію просто в очі, — що в парку щось так жалібно скавуліло…

— Я не чув, — коротко відповів Андрій і пішов.

— Та як би ти чув, — уже вслід промовив Павло. — Ти ж був на роботі.

Андрій почув. Але не відповів.

Зайшов у свій двір.