2

2

Андрій глибоко затягнувся, ковтаючи їдучий, давучий, але такий приємний дим. Він давав Рудому фору: поки жевріє цигарка — доти й триває полювання. Була в них така негласна домовленість — Андрій не заважає, кіт працює.

Він викурював цигарку повністю, до самого фільтра, і лише тоді поволі відчиняв двері. За цей час Рудий намагався вполювати мишу. Зазвичай йому це вдавалося. Майже завжди. За винятком рідкісних випадків.

Але цього разу все пішло не так. Він навіть не встиг затягнутись як слід…

За дверима сараю щось загуркотіло, зашипіло, запищало. Звуки були надто різкі, надто гидкі. Таких раніше не було. За зачиненими дверима, щось пронизливо зашипіло, потім заверещало…

Андрій різко відчинив двері й увімкнув світло.

Посеред сараю сидів Рудий і міцно стискав у зубах щось велике й волохате.

Щур! — вибухнуло в голові. — Звідки?!

Пацюк вивертався в котячих зубах, намагався дістати Рудого своїми жовтими різцями. Запускав кігті в котячу шерсть, відштовхувався, бив довгим облізлим хвостом по рудій голові. На тому хвості залишилося всього кілька жалюгідних шерстинок.

Але Рудий тримав міцно. Не відпускав. Лише зловісно урчав, блимаючи тривожним поглядом по боках.

Щойно двері відчинилися, кіт стрімголов вилетів із хліва, тягнучи за собою сіре створіння. Очі пацюка палали люттю й безсиллям, а хвіст сіпався, ніби намагався за щось ухопитися. Вирватися. Вислизнути з пащі смерті.

Андрій оглянув сарай — і одразу побачив під кролячими клітками величезну нагорнуту купу землі. Свіжу. Велику. Як після крота.

Де вони взялися?
Ніколи ж не було… А тут на тобі!

Він пригорнув горб лопатою, розрівняв землю й притоптав її ногами. Почав годувати кролів: насипав кукурудзи, поклав сіна, по шматочку соковитого буряка.

Але кролі сиділи по кутках із прижатими вухами й злякано блимали очима.

Андрій спробував погладити свого любимчика — сірого велетня. Але той різко стрибнув в інший кут клітки й вжався у стінку. Його тіло тремтіло дрібним тремом.

— Та як хочете, — вилаявся Андрій. — Їстимете, коли зголоднієте.

Він вийшов із хліва.

— Уявляєш! — заявив з порога дружині. — У хліві завелися криси. Рудий одну спіймав. Величезна. Верещала так, що аж моторошно стало. І землі вигребли— цілу гору.

— Треба купити отрути, — спокійно сказала Наталка. — Як нога? Може, все-таки до лікаря?

— Ні. Обійдуся.

— А якщо в них сказ?

— Не вигадуй, — махнув рукою Андрій. — Піду краще подрімаю. З ніг валюся вже.

Він заснув.

Але сон був тривожний.

Снилася волохата чортівня, що повзала по його тілу, волочачи довгі шершаві хвости. Маленькі кігті дряпали шкіру, зуби скреготали, з пащ скапувала в’язка зелена слина.

Було гидко. Огидно. Нестерпно.

Андрій підскочив у ліжку, сів і почав несамовито терти тіло, намагаючись здерти з себе той липкий жах.

Це сон, — заспокоював себе. — Лише сон…
Але чому тоді так свербить тіло?

— Андрію!!! — пролунав з коридору переляканий крик. — Андрію!!!

Він прожогом зіскочив з ліжка і, як був у самих трусах, побіг. У коридорі стояла бліда Наталка — відкривала рот, мов риба, хапала повітря, тримаючись за груди.

— Що сталося?!

— У хліві… гуркіт… кролі пищать, ніби їх ріжуть…

Андрій вискочив надвір.

— Та вдягнися ж! — бігла слідом дружина. — Холодно!

Він лише відмахнувся, ускочив у гумові калоші й помчав.

Вереск кролів уже рвав вуха.

Він смикнув двері — ті розчахнулися, і Андрій ввалився всередину. У темряві щось рухалося. Шурхотіло. Повзало.

Клац.

Світло.

І в нього перехопило подих.

Десятки рудих пацюків обліпили кролячі клітки. Їхні довгі хвости звисали, мов мотузки. Деякі трималися хвостами за решітки, а зубами гризли метал — люто, скажено, ніби навіжені.

Андрій остовпів.

На секунду.

— А-а-а!!! — заволав він, як каратист перед атакою і кинувся вперед.

В руках вила. Він штрикав ними, мов списом, настромлюючи одразу по кілька пацюків. Тепер верещали вони. Кролі стихли. Надворі зірвався півень — горлав, мов проклятий.

Сірою лавиною щури кинулися вгору — на горище, по стіні, падали, лізли знову. Інші бігли до нори, треті дерлися по сітці курника.

Андрій не зупинявся.

Наколював. Топтав. Гилив ногами, як м’ячі. Пацюки билися об стіни, об клітки, падали й знову тікали.

На зубцях вил уже не було місця, а він усе штрикав і штрикав. Не міг зупинитися.

— Андрію, досить!!! — заверещала перелякана Наталка. — Їх уже немає!

Він опустив вила. На зубцях корчилися шість вгодованих щурів. Маленькі очі палали ненавистю, люттю. З пащ текла кривава піна.

Він увігнав вила в землю.

І тут, у самому кутку, побачив її.

Стару, облізлу крису.

Він ступив крок.

— Стара, а зуби маєш, — сказав хрипло. — У якого стоматолога лікуєшся, сука?

Замахнувся ногою.

— Обережно!!! — закричала Наталка.

Запізно.

Криса, як та кобра, кинулася вперед й вчепилася в калошу. Андрій труснув ногою. Раз. Другий.

Не відпускає.

Очі хижачки дивилися з люттю.

Він побачив сокиру — стару, тупу. Яка слугувала йому за кувалду. Схопився за гладеньке топорище. висмикнув босу ногу з калоші й ударив.

Все скінчилося миттєво.

Перед дверима сидів Пушок. Заглядав усередину, злякано, насторожено.

— Іди, — сказав Андрій. — Забери ту падаль.

Кіт зазирнув, жалібно нявкнув і, задерши білосніжного хвоста, побіг геть.

— Куди?! — крикнув Андрій.

Але Пушок зник.

— Боягуз… — пробурмотів він.

Андрій відразу поїхав до магазину. Не тягнув з цим. Його вразила та кількість пацюків, яку він побачив у хліві. І злякало те остервенінням, з яким вони вгризались у металеву решітку кліток. Купив цілий кілограм " Щурячої смерті" і ввесь кілограм, до останньої гранули висипав перед норою, помістивши її у глибоченьку і важкеньку дюралеву жаровню, щоб не перевернули.