НОРА

НОРА

Ніч іще не відступила, а ранок так і не наважився народитися. Ніби темно, але крізь пів темінь уже проступали розмиті обриси дерев, предметів, мовчазних споруд, що відкидали химерні тіні. Глуха, сіра напівтемрява зависла між часами доби. Осіння мряка — дрібна, настирлива — просочувалася в повітря, додаючи гнітючості цій і без того невеселій картині.

Спалахнуло вуличне освітлення, трохи розсунуло межі темряви, відтиснуло її вбік. Але вона не зникла — лише причаїлася. Холодна й волога, темінь підповзала ближче, запускала свої сирі мацаки під комір. Волога стікала за шиворот, торкалася шкіри, проникала всередину, ніби жива. Пробиралася до м’язів, стискала їх, змушуючи тіло мимоволі здригатися, тремтіти від холоду.

Хтось їхав темним провулком на велосипеді. Коли колеса потрапляли у вибоїни, дзенькав неприкручений дзвінок, бряжчав щиток, оповіщаючи про наближення велосипедиста. Але вулиця була порожня. Попереджати не було кого — всі ще спали. Лише собаки обізвалися на цей брязкіт злим, хрипким гавкотом.

Порівнявшись із магазином, чоловік натиснув на педалі сильніше. Це місце треба було проїхати швидко. Проскочити.

Тут небезпечно.

Так і є — вчули. Та й як не вчути, коли велосипед на ходу розсипається. Купити б новий… Та де ті гроші взяти? Зараз велосипед коштує, як мотоцикл. Хіба що старий, уживаний, з Європи.

Від магазину, бризкаючи слиною від злості й вишкіряючи гострі зуби, вибігла зграя собак. Вони кинулися під колеса, намагалися вхопити за ноги. Чоловік перестав крутити педалі й поставив ноги вище — на раму старенької «України». Велосипед котився по інерції, але швидкість стрімко падала, а зграя — підгодована й приручена «любителькою тварин», господинею магазину з гучною назвою «АННА», на честь себе коханої — не відставала.

Переслідувала.

Пси настирливо насідали. Великі намагалися вхопити зубами колеса. Менші дворняги підстрибували, щоб ухопити чоловіка за холоші.

Він розумів: треба знову крутити педалі. Ще мить — і велосипед зупиниться. І тоді вони вчепляться в ноги.

Він ризикнув і поставив ноги на педалі.

Одна з дворняг одразу ж ухопила його за ногу. До шкіри зуби не дісталися, але міцно вчепилися в тканину. Затріщала матерія. У грудях похололо. Хоч він і дорослий чоловік, але страшно було по-справжньому.

— Сука, блядь! — вилаявся він і трусонув ногою, намагаючись скинути шавку.

Не втримав рівноваги.

Велосипед завиляв і переднім колесом увійшов у глибоку вибоїну. В ту ж мить великий пес — здоровенний, мов молоде теля, кудлатий, наче ведмідь — кинувся на колесо й ухопив його зубами. Сталева паща зімкнулася. Пес рвонув, наліг широкими грудьми на обід — і велосипед завалився на бік.

Чоловік устиг зіскочити й стати на ноги.

Дворняжку, що тримала його за штанину, придавило рамою. Вона перелякано заскавчала.

— Що, сука, всралась?! — крикнув він, швидко скидаючи рюкзак із плечей.

Дворняга верещала на всю вулицю. На велосипеді не було однієї педалі — відлетіла, загубилася, вже досить давно. Залишився лише металевий штир, на який кріпиться сама педаль. Крутити педалі було незручно, але можна. Саме цей штир і пробив собаці бік. Тепер вона корчилася під велосипедом, вертілася, мов вуж, настромлений на вила.

Запах крові.

Зграя, учувши його, кинулася на чоловіка разом.

Він розмахував рюкзаком перед собою, відганяючи збіснілих псів, і повільно відступав у бік шкільного парку, що застиг шокований за спиною. Пси не відставали. Насідали, підступали з боків, кидались у ноги.

Провулок залишався безлюдним. Допомоги чекати не було звідки. Уся надія — тільки на себе.

Пес, який звалив велосипед, ухопив рюкзак зубами. Чоловік смикнув його з усієї сили, намагаючись вирвати разом із пащею тварюки, але в руках залишилася лише лямка. Рюкзак із люттю терзав кудлатий собацюра.

І тоді людина зробила величезну помилку.

Вона побігла.

Розвернувся до псів спиною й побіг через парк, сподіваючись добігти до свого двору раніше за них. Але вони наздоганяли. Невблаганно. Мовчки. Пси вже не гавкали, не ричали — просто бігли, готові ввігнати зуби в м’яку плоть.

Під ногами шаруділо опале, вологе листя. Воно ніби шепотіло:
«Небезпека… небезпека… доганяють…»

Чоловік перечепився і впав, зарившись обличчям у купу листя, згребеного напередодні шкільними техпрацівниками.

Пси зупинилися й оточили його колом. Не наважувалися нападати одразу. Перегруповувалися. Вишкірилися. Завмерли.

Це ненадовго.

Першою кинулася найменша — худа, мов глист, з облізлою шерстю і відірваним вухом. Вона вхопила за ногу. Зуби роздерли штани, зачепили шкіру. А вона гарчала і намагалась зубами дістатись до плоті.

І в ту ж мить рвонула вся зграя. Мовчки. Як тіні.

Коли чоловік падав, він інстинктивно виставив руки, щоб не розбити обличчя. Долоні пірнули в листя. Права рука вперлася в щось тверде.

Палиця.

Коли пси кинулися, він різко підвівся і вдарив.

Ударив з усієї сили.

Без крику. Без жалю.

Палиця підіймалася й опускалася. Знову і знову… била і била…

Облізла дворняжка, що напала першою, лежала з розтрощеною головою на купі листя. А він бив далі. Не зупинявся. Пси скавуліли, розбігалися, а він доганяв тих, хто ще кульгав, і добивав.

— Отримуйте, суки… — шепотів він.

Тіло тремтіло від напруження, але він не зупинявся. Бив, доки перед очима не зникли ці агресивні чотирилапі демони.

З виттям і скавулінням зграя — принаймні ті, хто ще міг рухатися, — забігла назад у двір магазину, пролізши під металевими воротами.

Чоловік добіг до воріт і з усієї сили вдарив палицею по металу.

— Повбиваю, гади! — кричав він несамовито.

Палиця розлетілася на друзки. Перелякані собаки навіть не відгавкувалися. Принишкли за ворітьми. Як руді миші.

Лише тепер він зрозумів: усе скінчено. Він переміг.