ПЕРЕДМОВА

ПЕРЕДМОВА

Звідки взялася ця історія?
Я її, звичайно, вигадав. Але в кожній моїй історії є те, з чим я стикався особисто. Особливо у романі «ЩОСЬ» — там безліч реальних історій.

Щури.

Перший раз я стикнувся з ордою. Так, вам не почулося — саме з ордою. Це було в дитинстві, десь середина вісімдесятих. Їх було багато. Занадто багато. Хлів ними просто кишів.

Батько висипав свиням у корито мішанку, виходив із хліва. Чекали хвилин двадцять. Потім різко заходили, вмикали світло — а їх там… просто кишіло.

Щури тікати, хто куди.

По стінах, по сітці на курнику — жива річка із сірих тіл текла на горище і зникала в норах.

Ми навіть влаштовували полювання.

Озброювались хто чим. Батько з дядьком — вилами. А я малий… булавою. Ну як малий — десь шостий клас. Булава в мене була, скажу вам… Уявіть бейсбольну биту, в яку повбивані цвяхи. Що той їжак.

І от ми стоїмо на стрьомі, на порозі, чекаємо. Даємо їм фору.

Потім — вмикаємо світло і заскакуємо в хлів.

Щури — врозсипну, хто куди.

Основна маса — по сітці на горище.

І от тут починалася справжня битва. Моя булава збивала їх із сітки, а вила вже довершували роботу.

Це, звичайно, не допомогло. Пастки не справлялись. Допомогла отрута.

Друга зустріч зі щуром виявилась ще неприємнішою. Хоч він був лише один. Але налякав мене більше, ніж та орда в дитинстві.

Мені було років двадцять.

Щур якось забіг у коридор. Я намагався його вигнати, але він забився в куток і вишкірився на мене. Куди тій собаці до нього. Якесь нереальне і безстрашне створіння.

Шипів, скалився, виставляючи жовті зуби — що та кобра.

А кобру я бачив. І не в зоопарку.

Так от.

Кинувся він на мене і вчепився зубами в штанину. Це було настільки несподівано, що я просто розгубився. Та що там, не буду брехати. Я тоді злякався. Той малий щур мене перелякав. Я навіть не міг подумати, що він кинеться на мене.

Довелося йти по вила.

Недаремно кажуть, що вила — зброя селян. Чимало крові вони пустили.

Зараз я маю на увазі не конкретно свої вила, а всі ті, що брали участь у визвольних війнах і повстаннях.

Ну і третя, поки що остання зустріч зі щурами відбулася зовсім нещодавно — лише кілька років тому.

Саме вона і підштовхнула мене до написання цієї історії. Яку я назвав «НОРА».

Одного дня я помітив її у себе в хліві. Вона була схожа на кротячу — великі купи нагребеної землі по всьому приміщенню.

Я так одразу і подумав:

кріт.

Попригортав усе, притоптав і заспокоївся.

Наступного дня купи з’явилися знову. Вони були ще більшими. Я знову попригортав. Уже з матюками.

Кіт у хлів заходити перестав. Боявся.

Нори з’являлися знову і знову.

Поки я думав, як вивести кротів, те створіння, що оселилося в моєму хліві, зірвало з кролячих кліток металеву сітку і за одну ніч витягло з клітки… забрало у кролиці вісьмох, уже чималих кроленят.

Я стояв і дивився на порожню клітку. Не вірив своїм очам. Якась чупакабра…

І не знав, що робити.

Це був не кріт.

А що тоді?

Ласка.

Так я тоді пояснив те, чого пояснити не міг.

Але отруту про всяк випадок купив. І щодня підсипав. Аж поки одного дня вона залишилась не з’їденою.  

Нові нори більше не з’являлися.

Наїлось!

А одного разу я побачив, як у широку щілину — навіть не щілину, а цілу діромеху — з горища звисала якась товста мотузка.

Яка дивним чином була дуже схожа на хвіст. Шершавий, покритий рідкою, цупкою шерстю він звисав як якась шворка.

Він не ворушився.

Відкритою рукою взятися я не наважився.

Ще пам’ятав того щура в кутку, що кинувся на мене мов скажений.

Тому натягнув брезентову рукавицю і схопив те за хвоста.

Потягнув.

І воно опинилося в мене в руках. Сповзло з горища і зависло у моїй руці.

Такого крисака я в житті не бачив.

Альфа-самець.

І він був мертвий.

Величезний. За розміром, що тобі мій кіт. Хвіст так точно довший. Його задубіле тіло тягнуло мою руку донизу.

Такого монстра я бачив уперше.

А зуби які… Ікла а не зуби.

Тоді і зародилась ідейка.

А зараз ця ідейка стала новою історією.

Жахливою. Моторошною. Містичною. Неймовірною…

Але вдумайтесь самі…

Якби щури захопили землю. Стали на ній господарями.

Що було б тоді?

Що сталося б із нами?