Розділ 13. Бал

У суботу о шостій двадцять вечора Аделіна Вольська стояла в підвалі культурного центру Радомських і тримала в руках чужу відзнаку. Важку. Срібну. З гострим кутом.

— Не можна її просто загубити? — спитала вона.

Лариса дивилася в телефон. — Можна. Разом із міжнародним партнером, його грошима й половиною наступного року.

— Я уточнювала.

— Не уточнюй.

На коробці було надруковано:

PARTNERSHIP FOR CULTURAL IMPACT

Аделіна перевернула. Знизу — ім’я Олександра Савенка. Чоловіка Ірини Савенко. Жінки, на честь якої назвали зал. Через яку Ніна Артем’єва вже одного разу відмовилася брати участь. І яку сьогодні мали вивести на сцену вручати відзнаку її чоловікові. Лариса зняла гарнітуру. — Ми можемо поміняти ведучу.

— Ні.

— Чому? Вона й так усе розуміє.

— Ще ні. До виходу дві години — це багато.

Лариса зітхнула. — Я тебе ненавиджу.

— Це робоче.

— Уже ні.

Вона знову вдягнула гарнітуру.

— Де Лев?

— Не знаю. Батько у головному залі, Ольга вбиває посадку.

— Кого?

— Поки морально.

Аделіна поклала відзнаку назад у коробку. — Добре.

Лариса глянула на неї. — Не кажи це слово.

— Всі сьогодні дуже чутливі.

— Бо сьогодні Бал.

Лариса пішла. Аделіна лишилася сама. Навколо — коробки, запасні серветки, рулони кабелів, дві зламані рамки для табличок, пакет із чорними свічками, який ніхто не пам’ятав, хто замовив. На стіні висів роздрукований таймінг.

18:00 — технічний прогін.

19:00 — команда.

19:30 — партнери.

20:00 — гості.

21:10 — вітання.

22:30 — фінальна частина.

22:47 — партнерська відзнака.

22:52 — виступ Ніни.

П’ять хвилин між катастрофою й піснею. Навіть красиво. Телефон завібрував. Міла. Ти де?

Аделіна написала:

У підвалі.

Через секунду:

СИМВОЛІЧНО

Аделіна:

Іди до біса.

Я НА 2 ПОВЕРСІ. BELLІER ПРИВЕЗЛИ КОМПЛЕКТ

Вона перечитала. Подзвонила.

— Який комплект?

— Твій.

— Який мій?

— Сережки й кольє. Новий сет.

— Навіщо?

— Не знаю. Інга вже тут і кричить.

— На кого?

— На всіх.

— Тоді все нормально.

Аделіна вийшла з підвалу. Інга справді кричала.

— Я сказала їм учора: або підтверджуєте до обіду, або я не тримаю образ!

Дівчина з Bellier стояла поруч із футляром.

— Ми підтвердили о дванадцятій сорок.

— Це не обід.

— Це сорок хвилин.

— Для моди — доба.

Аделіна підійшла. — Що відбувається? Інга повернулася.

— Нарешті.

— Міло.

— Я її не кликала, — сказала Міла.

— Я сама приїхала, — сказала Інга.

— Ще гірше.

Дівчина з Bellier відкрила футляр. Смарагди. Не ті, що були раніше. Нові. Важчі. Кращі.

— Це що?

— Paris підтвердив контракт. Але в новій редакції.

Аделіна взяла документи не одразу. — Наскільки новій? Дівчина з Bellier відкрила потрібну сторінку. Гарантована сума була нижчою, ніж у першій версії. Дві появи, які раніше оплачувалися окремо незалежно від результату, зникли. Решту прив’язали до кампанії, охоплень і продажів.

— Тобто Париж мене не пробачив. Париж мене перерахував.

— Paris переглянув ризик.

— Я щойно сказала те саме людською мовою.

Міла вже читала цифри через її плече. — Це все одно хороший контракт.

— Хороший — не попередній.

— Попереднього вже немає.

Оце Аделіні не сподобалося саме тому, що було правдою.

— А Бал?

— Ми отримали підтвердження, що ви сьогодні тут як частина команди. Для нової кампанії це прийнятно.

— Не як гостя?

— Не як гостя.

Дівчина не намагалася прикрасити відповідь, і за це Аделіна майже була їй вдячна.

— Що ще змінилося?

— Позиціонування. Менше «socialite». Більше про роботу, яку зазвичай не видно.