Розділ 12. Архів

У вівторок о дев’ятій шістнадцять Аделіна видалила папку СТАТТЯ. О дев’ятій сімнадцять відновила. О дев’ятій вісімнадцять перейменувала на СТАРЕ. Це виглядало менш кримінально. Міла зайшла на кухню саме в той момент, коли Аделіна вдруге тягнула курсор до кошика.

— Що ти робиш?

— Нічого.

— Ти вже хвилину дивишся на екран.

— Думаю.

— Це я й мала на увазі.

Аделіна закрила ноутбук. — Ти сьогодні рано.

— Ти сказала приїхати о дев’ятій.

— Я?

— Учора.

— Не пам’ятаю.

— Ти ще сказала купити нормальний сир, бо той, що я беру, «має смак соціального житла».

Аделіна подивилася на пакет. — Купила?

— Ні. Образилася.

— Тоді навіщо прийшла?

Міла сіла навпроти. — Дарина писала. Аделіна перестала наливати воду. — Яка?

— З папкою.

— Звідки вона має твій номер?

— Звідти ж, звідки в неї половина чужого листування.

Справедливо.

— Що хоче?

— Тебе.

— Романтично.

— Каже, до дванадцятої треба зрозуміти, чи готувати матеріал.

— Нехай не готує.

— Я так і сказала.

Аделіна повернулася. — Серйозно?

— Так.

— І?

— Вона сказала, що питання не до мене.

— Розумна.

— Ти ж не даси їй?

Аделіна взяла склянку. — Що?

— Чати.

— Не знаю.

Міла повільно відсунула від себе телефон. — Адель.

— Що?

— Ти вчора сказала, що не будеш.

— Я сказала, що не роблю нічого сьогодні.

— Сьогодні вже сьогодні.

— Саме.

— Це жахлива логіка.

— Зате послідовна.

Міла дивилася на неї. Аделіна не витримала. — Що?

— Софія вчора тобі писала.

— І?

— «Якщо що, я поруч».

— Так.

— А в тебе є її листування.

— У мене є листування всіх.

— От саме.

Аделіна поставила склянку. — Ти хочеш прочитати мені мораль?

— Ні.

— Добре.

— Я хочу знати, чи ти вже вирішила.

— Ні.

Міла кивнула. — Оце хоча б правда. У фонді стояло сім коробок із запрошеннями. Не на Бал. На передбаловий прийом партнерів, який Аделіна до цього моменту встигла забути. Ольга Степанівна стояла над коробками з ножем для паперу.

— Не чіпайте.

Аделіна зняла пальто. — Я нічого.

— Я бачила, як ви дивитеся.

— На коробки.

— Саме.

— Це вже параноя.

— Досвід.

На столі лежали кремові конверти. Щільний папір. Тиснення. Ніяких QR-кодів. Віктор Радомський міг фінансувати цифрове майбутнє скільки завгодно, але запрошення все одно хотів такі, щоб ними можна було когось убити. Аделіна взяла один. Ольга Степанівна забрала. — Я сказала не чіпати.

— Я перевіряла папір.

— Навіщо?

— Не знаю.

— От.

Міла пройшла далі, тихо сміючись. Лев з’явився з коридору. Побачив Аделіну.

— Добрий ранок.

— Добрий.

Він не виглядав людиною, яка вночі дзвонила перевірити, чи вона не знищує половину міста. Просто темний светр, кава, папери.

— Все спокійно? — спитав він.

Аделіна подивилася. — Це ви про фонд?

— Звичайно.

— Абсолютно.

— Добре.

Ольга Степанівна підняла очі. — Не вірте їй. Аделіна повернулася. — Ви тепер іще й підриваєте мою репутацію на роботі?

— Її вже підривають без мене.

Ольга Степанівна зрозуміла. — Це було невдало.

— Трохи.

— Перепрошую.

Аделіна кивнула. І от саме це було дивно. Ніяких виправдань. Ніякої боротьби за останнє слово. Просто «перепрошую». Можна, виявляється. Вона запам’ятала. На майбутнє. Можливо. О десятій Лариса влетіла в переговорну з телефоном.

— У нас немає квітів.

Віктор підняв голову. — В сенсі?

— В прямому.