Розділ 10. Справедливий обмін

Наступного ранку о дев’ятій п’ятнадцять Аделіна повернула кур’єру сережки за двадцять вісім тисяч євро. Кур’єр був років двадцяти, у чорній куртці й мокрих кросівках. Він тримав планшет.

— Тут підпис.

Аделіна підписала. — Комплект повний?

— Так.

Хлопець відкрив футляр. Перерахував. Дві сережки. Кольє. Кільце. Аделіна дивилася. — Ви кожного разу рахуєте?

— Треба.

— А якщо однієї сережки немає?

Він підняв очі.

— Тоді не забираю.

— І що робите?

— Дзвоню.

— Кому?

— Куди треба.

— Дуже конкретно.

— Так інструкція.

Він закрив футляр.

— Гарного дня.

— Навзаєм.

Двері зачинилися. Аделіна ще кілька секунд стояла в передпокої. На тумбі лежав лист від Bellier, який вона так і не відкрила в паперовій версії. Міла сиділа на кухні й мастила масло на тост.

— Ти могла не дивитися.

— На що?

— Як він забирає.

— Я підписувала.

— Підпис можна поставити й не проводжати сережки поглядом до ліфта.

Аделіна зайшла на кухню. — Дай тост.

— Зроби собі.

— Я в кризі.

— Ти в халаті.

— Одне іншому не заважає.

Міла відламала половину. — Бухгалтер дзвонив. Аделіна взяла. — Не хочу.

— Я сказала, що ти передзвониш.

— Зрадниця.

— Податки.

— Ще гірше.

— І оренда студії за зйомку наступного місяця.

— Скасувати.

Міла перестала жувати. — Яку?

— Зйомку.

— Вона під Bellier.

— Саме.

— Основний контракт ще не скасували.

— І не підтвердили.

— Ти завжди казала, що треба поводитися так, ніби гроші вже твої.

— Це була дуже погана фінансова порада.

— Твоя.

— Тим більше.

Міла подивилася на неї. — Скільки в тебе зараз запасу?

— Не починай.

— Я серйозно.

— Достатньо.

— Це не цифра.

— Ти вчишся в Ольги Степанівни?

— Скільки?

Аделіна доїла тост. — Три місяці нормально.

— А ненормально?

— Значно довше.

Міла помовчала. — Що означає «ненормально»?

— Без Інги. Без водія. Без двох оренд. Без…

Зупинилася.

— Без чого?

Аделіна взяла каву. — Без половини життя. Міла не пожартувала. Це було невчасно. Аделіна подивилася у вікно. На підвіконні стояла орхідея, яку їй подарували десь пів року тому. Вона давно не цвіла, але Міла чомусь продовжувала її поливати.

— Я передзвоню бухгалтеру.

— Добре.

— Це «добре» прозвучало як співчуття.

— Я мовчу.

— Ти вже сказала.

— Боже, як із тобою складно.

Телефон Аделіни завібрував. Віктор. Вона дивилася. Міла теж. — Бери.

— Я знаю.

— Тоді чому…

Аделіна взяла слухавку. — Добрий ранок.

— Ви сьогодні прийдете?

Без привітання. Добре.

— Ви сказали не приходити.

— Учора. Сьогодні можна. Об одинадцятій партнери музичної програми, і Лариса вже готова когось убити через бюджет.

— Який?

— Не знаю. Я знаю Ларису.

Аделіна вже шукала сумку. — Лев буде?

На тому кінці стало тихо на півсекунди.

— Буде.

— Тоді їду.

— Добре.

Аделіна заплющила очі. — Вікторе Сергійовичу.

— Що?

— Нічого.

— От і чудово.

Він поклав слухавку. Міла дивилася. — Ти їдеш?

— Так.

— До нього?

— На роботу.

— Це була дуже швидка відповідь.

— Бо питання дурне.

Міла намазала ще масла. — Він відповів на твоє «вибач»? Аделіна взяла її тост. — Ні.

— Це мій.