Розділ 8. Дуже вигідне непорозуміння

У понеділок до одинадцятої ранку Аделіні повернули ще два запрошення, один рекламний вихід і столик у ресторані, де минулого тижня «не було місць до середини листопада». Одинадцята п’ять. Міла поклала телефон на стіл.

— Тебе знову запросили на вечерю Варницьких.

— Вони ж мене зняли.

— Тепер поставили назад. Асистент написав: «Будемо дуже раді, якщо пані Вольська все-таки зможе бути з нами».

Аделіна відклала ручку. — «Все-таки».

— Я ненавиджу це слово.

— Ще тиждень тому ти ненавиділа «цікаво».

— Словник росте.

Міла перегорнула екран. — І ще ресторан.

— Який?

— Casa Vecchia.

Аделіна підняла очі. — Той самий?

— На п’ятницю. Вісім тридцять.

— Я просила на суботу.

— Тепер можна і суботу.

— О.

Міла дивилася на неї. — Що?

— Нічого.

— Не починай.

— Я просто думаю, що дуже дивно: ще тиждень тому в них був «щільний сезон», а тепер вони раптом знайшли простір.

— Може, хтось скасував.

— Чотири вечори поспіль?

Аделіна відкрила ноутбук. — Люди часто помирають. Міла не усміхнулася. — Адель.

— Що?

— Це вже не смішно.

Аделіна перестала друкувати. — Що саме?

— Те, як швидко все повертається.

Вона знала. Саме тому не хотіла говорити. Міла посунула до неї ще один телефон. — І подивись. На екрані був лист від бренду одягу, який два місяці тому сказав, що «тимчасово не планує нових локальних облич». Тепер планував.

Would love to explore a December fitting if your schedule allows.

Аделіна прочитала. — Вони навіть не приховуються.

— Ні.

— Це образливо.

— Трохи.

— Але грудень вільний.

Міла подивилася на неї. — От бачиш.

— Що?

— Оце і є проблема.

Аделіна закрила лист. — Проблема в тому, що вони раптом стали розумніші?

— Проблема в тому, що тобі це подобається.

— Мені подобається робота.

— Не тільки.

Аделіна взяла каву. — Ти сьогодні дуже психологічна.

— У мене було двадцять хвилин у заторі.

— Перестань користуватися ними так.

У фонді було шумно. Не через подію. Через принтер. Він друкував сторінки з чорними смугами, зупинявся, пищав, потім знову друкував. Лариса стояла над ним із виразом людини, яка готова забрати техніку в ліс і закопати.

— Не підходь, — сказала Лариса Аделіні.

— Я нічого не сказала.

— У тебе було обличчя. Він зранку з’їв двадцять аркушів.

Аделіна глянула на принтер. — Він?

— Принтер. Лев поки тримається.

— А.

— Не смішний.

— Зате чесний.

Лариса смикнула лоток. Принтер пищав.

— У нас через годину зустріч із Bellier.

Аделіна завмерла. — У нас?

— Так.

— Хто «у нас»?

— Ти, Лев, їхня команда, Віктор, я.

— Чому я не знаю?

Лариса подивилася на неї. — Тобі мали написати. Аделіна вже відкривала пошту. Лист був. Учора о 22:43. Вона його не бачила.

— Міло.

— Що?

— Чому я це не бачила?

— Бо о 22:43 ти читала коментарі про Емму.

Лариса повільно повернула голову. Аделіна — до Міли. — Перепрошую?

— Ти сама сказала не брехати на роботі.

— Я такого не казала.

— Казала.

— Де?

— У таксі.

— Це не офіційний канал.

Лариса почала сміятися. Аделіна забрала в Міли телефон. — Ти звільнена.

— За серпень уже заплачено.

— Це ускладнює.

На зустріч Bellier приїхали троє. Антуан Лефевр — без краватки, з тим самим спокійним виразом, який у Аделіни вже асоціювався з цифрами. Жінка з головного офісу в Парижі. І молодший бренд-директор, який дивився на всіх так, ніби весь час подумки рахував охоплення. Віктор запізнювався. Лариса сиділа збоку. Лев — навпроти Аделіни. На столі стояли вода, кава й тарілка з печивом.

Ніхто не їв. Лефевр почав без вступу.

— У нас є пропозиція.

— Ви вже надіслали контракт, — сказала Аделіна.