Розділ 6. Службовий вхід

У п’ятницю о шостій тридцять п’ять Аделіна Вольська стояла біля службового входу до культурного центру Радомських із бейджем на шиї.

На бейджі було написано:

ADELINE VOLSKA
COMMUNICATIONS

Вона дивилася на нього вже хвилину.

— Я не буду це носити.

Міла перевіряла список у телефоні. — Треба.

— Я знаю, як мене звати.

— Охорона не знає.

— Охорона прекрасно знає.

— Саме тому вони вчора попросили зробити тобі бейдж.

Аделіна зняла його. Міла вдягнула назад. — Не чіпай мене.

— Ти на роботі.

— Я була на роботі все життя.

— Ні. Раніше ти приходила на роботу з келихом.

Аделіна подивилася на скляні двері головного входу. Там уже ставили червону доріжку. Двоє техніків розмотували кабелі. За ними — великий чорний логотип фонду. Саме чорний. Лариса перемогла сцену. — Я минулого року заходила тут спереду, — сказала Аделіна.

— Торік ти була гостею.

— Я знаю.

— Тоді навіщо кажеш?

— Щоб ти теж страждала.

Міла кивнула. — Працює. Вони зайшли через службовий. У коридорі пахло фарбою, кавою й гарячим металом від світла. Лариса стояла біля дверей великого залу босоніж. Туфлі лежали поруч.

— Марта затримується.

— Наскільки?

— Її менеджер каже сорок хвилин.

— Значить, година. Саундчек?

— Мав бути зараз.

Аделіна кивнула на сцену. — Мікрофон і монітори?

— Є.

— Сцена?

Лариса подивилася на неї. — Чорна.

— Бачу. І?

— Гарна.

Лариса на секунду заплющила очі. — Дякую. Це прозвучало майже інтимно.

— Не звикай.

Лариса тільки усміхнулася.

Лев стояв біля сцени з двома техніками й дивився на план залу. Аделіна пройшла повз. Він підняв очі. Зупинився на її бейджі.

— Гарно.

— Навіть не починайте.

— Я нічого.

— Ви вже.

— Вам пасує «communications».

— А вам пасує мовчати.

Він повернувся до плану.

— Добрий вечір.

— І вам.

Це було вже майже цивілізовано. Аделіна пішла далі.

За три кроки Лев сказав:

— До речі.

Вона зупинилася.

— Що?

— Через головний вхід сьогодні не можна.

— Я знаю.

— Просто перевіряю.

Аделіна повільно повернулася. — Ви отримуєте від цього задоволення?

— Трохи.

— Я запам’ятаю.

— Ви все запам’ятовуєте.

— Не все.

— Двісті євро точно.

Вона показала йому середній палець. Низько. Біля папки. Лев кивнув. — Ось тепер усе як завжди. О сьомій десять прийшли перші фотографи. О сьомій двадцять — преса. О сьомій двадцять п’ять Віктор Радомський загубив окуляри. Їх знайшли на ньому. О сьомій тридцять одна з донорок сказала, що її прізвище в програмі надруковано через «і». Через «і» воно й писалося.

Вона наполягала, що сьогодні хоче через «и». Лариса попросила Аделіну вирішити. — Я не можу змінити українську мову за двадцять хвилин.

— Я знаю.

— Тоді чому я?

— Бо вона тебе любить.

— Вона мене ненавидить.

— Саме тому.

Аделіна знайшла донорку біля дзеркала. — Валентино Петрівно.

— Адель.

Вона сказала це так, ніби Аделіна особисто друкувала програму.

— У нас проблема.

— Я знаю.

— Моє прізвище написано неправильно.

— Воно написано так, як у вашому паспорті.

— У паспорті теж неправильно.

Аделіна помовчала. — Це вже складніший рівень.

— Мій дід писав через «и».

— А ваш батько?

— Через «і».

— Можливо, він щось знав.

Валентина Петрівна подивилася на неї. Аделіна всміхнулася. — Я виправлю на табличці біля столу.

— І в програмі.

— Програм уже триста.

— То передрукуйте.

Аделіна глянула на годинник. Сім сорок.

— Звичайно.