Розділ 5. Персонал

У вівторок о восьмій п’ятдесят сім Аделіна Вольська вперше за багато років прийшла на роботу. Саме формулювання їй не подобалося. Вона працювала постійно. Просто зазвичай робота відбувалася в машині, на примірках, у ресторанах, у ліжку з ноутбуком або в чужому туалеті під час вечері, коли бренд раптом згадував, що сторіс мала вийти двадцять хвилин тому.

Офіс із дев’ятої до невідомо коли здавався вже майже промисловістю. Міла їхала поруч у ліфті й тримала два стакани кави.

— Я взяла тобі без цукру.

— Я п’ю з половиною ложки.

— Відколи?

— Завжди.

— П’ять років беру без.

Аделіна подивилася на стакан. — І я п’ять років думаю, чому тут так погано готують каву. Міла віддала їй другий. — Це мій. Аделіна спробувала. — Оцей нормальний.

— Там дві ложки.

— Забагато.

— Поверни.

Двері ліфта відчинилися. Аделіна не повернула. На ресепшені вже сиділа дівчина, якої вчора не було. Біля неї стояла коробка з кабелями, три букети й електричний чайник. Один із букетів почав хилитися. Дівчина перехопила вазу ліктем.

— Доброго ранку, пані Вольська.

— Доброго.

— Вам у переговорну. Ольга Степанівна просила одразу.

— А це що?

Аделіна кивнула на букети. — Віктору Сергійовичу.

— За що?

Дівчина подумала.

— Один — з днем народження.

— У нього не сьогодні.

— Я знаю.

— А хто надіслав?

— Міністерство.

Аделіна подивилася на листівку. — Там хоч правильне ім’я?

— Так.

— Уже непогано.

Міла штовхнула її до коридору. — Не чіпай чужі квіти.

— Я нічого.

— Ти читала листівку.

— Вона лежала текстом догори.

— Ти її повернула.

— Щоб краще лежала.

У переговорній було шестеро людей. Віктор сидів біля вікна й чистив мандарин. Ольга Степанівна щось писала від руки. Двоє незнайомих чоловіків дивилися в ноутбуки.

Жінка років сорока з коротким каре говорила телефоном:

— Ні, не «майже підтвердила». Або підтвердила, або ні. Вагітність теж не буває майже.

Вона побачила Аделіну.

— Все, передзвоню.

Скинула.

— Нарешті.

Аделіна подивилася на годинник. Дев’ята нуль одна.

— Я запізнилася на хвилину.

— Я не про час. Я Лариса.

— Аделіна.

— Я знаю.

Рукостискання було коротке.

— Продакшн, — додала Лариса.

Оце Аделіні сподобалося більше за довгу посаду. Лев сидів у дальньому кінці столу. Перед ним були ноутбук, паперовий блокнот і кава. Він підняв очі.

— Доброго ранку.

— Ви вже тут?

— Я тут працюю.

— Мені казали.

Лариса подивилася між ними. — Ви вже знайомі.

— На жаль, — сказав Лев.

Аделіна сіла навпроти. — Не перебільшуйте. Ви живі. Віктор розділив мандарин навпіл. — Поки всі живі, почнемо. Він простягнув половину Ользі Степанівні. Вона взяла одну часточку, решту передала Ларисі. Так половина мандарина за хвилину обійшла стіл. Аделіні не дісталося. Вона чомусь це помітила.

На екрані з’явився слайд:

25 РОКІВ ФОНДУ РАДОМСЬКИХ

Під ним — фотографія дітей біля мольбертів. Аделіна подивилася. Ще раз.

— Ні.

Лев навіть не підняв голови. — Минуло сорок секунд.

— Я не про вас.

Лариса запитала: — Що не так?

— Фото.

— Воно погоджене.

— Дітьми?

— Батьками.

— Я не про згоду. Воно погане.

Один із чоловіків за ноутбуком нарешті відірвався від екрана.

— Це наша програма мистецьких стипендій.

— Я бачу дітей із пензликами.

— Саме.

— І що вони роблять?

Він не зрозумів.

— Малюють.

— Що?

Лариса збільшила фото. На мольбертах майже нічого не було видно. Один хлопчик дивився кудись убік, дівчинка тримала пензлик над чистим аркушем, третя дитина взагалі копирсалася в коробці.

— Нічого, — сказала Аделіна. — Ми двадцять п’ять років робили щось важливе, а на головному фото семеро дітей чекають, коли їм скажуть, що можна йти обідати.