Розділ 4. Немає такого списку

У понеділок о десятій двадцять Аделіна вже знала, що список Балу Радомських складає не Віктор Радомський. Не його дружина. Не Лев. І навіть не людина, яка офіційно відповідала за гостей. Його складала жінка на ім’я Ольга Степанівна Гриневич, якій було шістдесят два, яка двадцять сім років працювала з родиною Радомських і яка не мала жодної фотографії в інтернеті.

Для Аделіни це вже звучало погано.

— Ти точно хочеш туди лізти? — спитала Міла.

Вони сиділи в машині навпроти старого будинку в центрі, де містився сімейний офіс Радомських.

— Я не лізу.

— Ти сидиш під їхнім офісом.

— У мене зустріч.

— З ким?

— З Ольгою Степанівною.

— Вона знає?

Аделіна подивилася на неї. Міла заплющила очі. — Господи.

— Вона знає, що я прийду.

— Це вже щось.

— Не знає навіщо.

— Оце вже знову ми.

Аделіна перевірила помаду в дзеркалі. — Я просто попрошу десять хвилин.

— І що скажеш?

— Правду.

Міла повернула голову. — Я можу піти?

— Чому?

— Бо якщо ти починаєш із правди, далі завжди буде щось незаконне.

— Драматизуєш.

— Двісті євро.

— Уже стара історія.

— Їй шість днів.

Аделіна відчинила дверцята. — Почекай тут.

— Ні.

— Чому?

— Я хочу бачити, як виглядає людина, якій ти збираєшся пояснювати, що тебе треба запросити на бал.

— Я не збираюся пояснювати, що мене треба запросити.

— А що?

Аделіна вийшла з машини. — Що їм самим це вигідно. Міла ще секунду сиділа. Потім теж вийшла.

— Оце я й хотіла почути.

Ольга Степанівна виявилася невисокою жінкою з коротким сивим волоссям, темно-синім жакетом і столом без жодного зайвого предмета. Навіть ручка лежала паралельно краю. Аделіна одразу відчула себе недостатньо організованою. — Пані Вольська.

— Ольго Степанівно.

— Сідайте.

Вона сіла. Міла лишилася за дверима. Її не запросили. Це теж було погано. Ольга Степанівна дивилася на Аделіну без усмішки. Не вороже. Просто не бачила причини витрачати м’язи.

— Ви просили десять хвилин.

— Так.

— У вас дев’ять.

Аделіна усміхнулася. Ольга Степанівна — ні. Добре.

— Я хотіла поговорити про Бал.

— Ні.

Аделіна замовкла. — Я ще не…

— Я знаю.

— Тоді звідки «ні»?

— Бо останні два дні мені телефонують люди, які «просто хочуть поговорити про Бал». Вони всі хочуть одне й те саме.

— Запрошення.

— Так.

— Я не всі.

— Це теж говорять усі.

Аделіна відкинулася на спинку стільця. — Добре. Тоді не про запрошення.

— Вісім хвилин.

— Ви завжди так рахуєте?

— Коли люди приходять без призначеної теми — так.

— Тема є.

— Я слухаю.

Аделіна на секунду задумалася. Початковий план раптом видався дитячим. «Мені треба бути на Балі, бо Bellier». Вона не сказала.

— Я хочу знати, чи моє ім’я вже викреслили.

Ольга Степанівна подивилася на неї трохи уважніше. — Звідки?

— Зі списку гостей.

— Його ще немає.

— Бал через п’ять тижнів і чотири дні.

Ольга Степанівна подивилася на неї трохи уважніше. — Є робочі версії.

— Моє ім’я там є?

— Це ви називаєте «не про запрошення»?

Аделіна зітхнула. — Добре. Так. Про запрошення.

— Сім хвилин.

— Ви можете просто сказати?

— Можу.

Аделіна чекала. Ольга Степанівна взяла ручку. Поправила її на пів сантиметра.

— Ні.

— Немає?

— Не скажу.

Аделіна подивилася на неї. — Ви зараз знущаєтеся?

— Ні.

— Звучить схоже.

— У вас п’ять хвилин.

— Було сім.

— Дві ви витратили на суперечку.

Аделіна майже засміялася. Майже.

— Добре. Інше питання. Хто приймає фінальне рішення?

— Родина.