Розділ 3. Скорочений список

О дев’ятій сорок п’ять Міла отримала зарплату за серпень. О дев’ятій сорок сім — за вересень наперед. О дев’ятій сорок дев’ять вона подзвонила.

— Що ти задумала?

Аделіна сиділа в машині біля готелю й намагалася застебнути сережку без дзеркала.

— Доброго ранку.

— Ти заплатила мені наперед.

— Люди іноді так роблять.

— Не ти.

— Я змінююсь.

— Поверни гроші назад, мені страшно.

Сережка нарешті стала на місце.

— Міло, мені за сім хвилин треба бути нормальною людиною.

— Тоді в тебе проблема серйозніша за Радомського.

— Я на сніданок із Лефевром.

— Ти його таки знайшла?

— Віктор Сергійович сказав, де він снідає.

— Сказав іти?

— Ні. Сказав адресу. У дев’ятій ранку різниця мінімальна.

— Адель.

— Я не переслідую людину. У мене є зустріч.

— Він про це знає?

Аделіна подивилася крізь лобове скло. — Зараз дізнається. Міла видихнула. — За що вересень?

— За моральну підтримку.

— Тобто співучасть.

— Ось за це я тебе й ціную.

Аделіна завершила дзвінок раніше, ніж Міла встигла відповісти. У ресторані готелю було майже порожньо. Лефевр сидів біля вікна сам, у темному светрі замість учорашнього смокінга, з кавою і двома телефонами на столі. Він побачив Аделіну ще до того, як вона підійшла. Не здивувався. Це було погано.

— Мадам Вольська.

— Антуане.

— Я думав, ви з’явитеся раніше.

Вона зупинилася.

— Чому?

— Віктор написав учора, що дав вам мій розклад.

Аделіна сіла. — Я його ненавиджу.

— Це швидко.

— Ми давно знайомі.

Лефевр відсунув телефон.

— Каву?

— Так.

Офіціант підійшов одразу.

— Американо. І воду.

— Сніданок?

— Ні.

Лефевр підняв брови.

— Ви не їсте?

— Їм.

— Коли?

— Коли не продаю себе французам.

Офіціант на секунду затримався. Лефевр усміхнувся.

— Бельгійцям теж?

Аделіна глянула на нього. — Якщо ви зараз скажете, що народилися в Брюсселі, я піду.

— Ліон.

— Дякую.

Офіціант пішов. Лефевр склав руки на столі.

— У вас п’ятнадцять хвилин.

— Ви сказали п’ять.

— Я в гарному настрої.

— Це вже переговорна перевага.

Вона відкрила телефон. Не презентацію. Не цифри. Фотографії. Минулорічна кампанія Bellier у Східній Європі, три великі виходи, охоплення, публікації, фотографії, де прикраси було видно добре, і ті, де їх майже не було видно.

— Оце ваша проблема, — сказала вона.

Лефевр подивився.

— Моя?

— Вашої команди.

Він узяв телефон. На першій фотографії акторка стояла боком. Сережки майже ховалися у волоссі.

— Гарна кампанія.

— Жахлива ювелірна кампанія.

— Чому?

— Бо всі дивилися на сукню.

Вона перегорнула.

— Тут — на чоловіка.

Ще фото.

— Тут узагалі на її груди.

Лефевр засміявся.

— Ви дуже делікатні.

— Ви платите не за делікатність.

Кава прийшла. Аделіна не торкнулася. — Ви хочете людину, яка не просто вдягне Bellier. Ви хочете, щоб наступного ранку всі знали, що це Bellier. Без пресрелізу. Без підпису під фото.

— Софія Берг сказала майже те саме.

Ось воно. Аделіна взяла каву. — Софія розумна.

— Ви легко це говорите.

— А що мені сказати? Що вона дурна? Ви вже зустрічалися.

— Вона вам не подобається?

— Це не впливає на її мозок.

Лефевр подивився на неї уважніше.

— А на що впливає?

— На моє бажання сидіти з нею в літаку.

— У нас є окремі місця.

— Тоді проблем немає.

Він засміявся вдруге. Добре. Аделіна нарешті зробила ковток. Далі вони говорили нормально. Без фокусів. Без жартів через кожні три репліки. Про умови, виходи, ексклюзивність, категорії, кількість зйомок. Лефевр ставив конкретні питання, і вона відповідала конкретно. Коли він спитав про цифру, вона назвала більшу, ніж планувала. Він навіть не моргнув. Треба було назвати ще більшу.