Розділ 2. Якщо буде Вольська

Через чотири дні Аделіна дізналася, що історію з двомастами євро вже переказують неправильно. Це образило її більше, ніж сама історія.

— Я не клала гроші йому в штани.

— Я цього не казала, — відповіла Міла.

— Але так розповідають.

— Хто?

— Люди.

— Які?

— Нормальні.

— Тобто ти не знаєш.

Аделіна відклала телефон і подивилася у дзеркало. Візажистка саме наносила їй щось під око маленьким пласким пензликом.

— Не рухайтесь.

— Я не рухаюсь.

— Ви говорите обличчям.

— У мене воно функціональне.

Візажистка мовчки притримала їй підборіддя. Міла сиділа на краю дивана й гортала список гостей вечірнього відкриття нового фонду сучасного мистецтва.

— Радомські будуть.

Аделіна не відповіла. — Я просто повідомляю.

— Я почула.

— Лев теж.

— Міло.

— Що?

— Якщо ти ще раз вимовиш його ім’я таким голосом, я звільню тебе.

— Яким?

— Наче ти вже вирішила, що він мені важливий.

Міла підняла очі. — Я вирішила тільки, що ти згадуєш його частіше, ніж людину, яка тобі не цікава. Аделіна закрила очі, щоб візажистка могла щось зробити з повіками.

— Він мені не цікавий.

— Звичайно.

— До речі, Софія теж буде.

Аделіна відкрила очі. Візажистка тихо вилаялася.

— Перепрошую.

— Нічого.

— Не ви.

Аделіна знову заплющила очі. — Софія де?

— За столом фонду.

— Який стіл?

— Другий.

— Хто на першому?

Міла перегорнула сторінку. — Радомські, Краєвські, посол, ще якісь люди, яких я не знаю.

— Ти повинна знати.

— Я не зобов’язана знати всіх багатих чоловіків старше шістдесяти.

— Саме це і є твоя робота.

— Моя робота — не дати тобі вийти з дому без ключів.

— І як успіхи?

Міла подивилася на журнальний столик. Там лежали ключі Аделіни.

— Середні.

Аделіна не засміялася. Сьогодні їй потрібен був хороший вечір. Не блискучий. Не легендарний. Не такий, про який писатимуть. Просто хороший. Прийти. Привітатися. Побачити потрібних людей. Не говорити зайвого. Не підкуповувати чиїхось дітей. Нічого складного.

— Адель, — сказала Міла.

— Що?

— Ти ж не будеш із ним сваритися?

Аделіна відкрила одне око. — Я доросла людина. Візажистка пирхнула. Міла подивилася на неї. — Вибачте, — сказала візажистка.

— Нічого, — відповіла Аделіна. — Я теж іноді не витримую.

Відкриття проходило в старій міській садибі, яку реставрували сім років, а потім пофарбували всередині в білий. Аделіна вважала це злочином. — Вони витратили сім мільйонів, щоб зробити приватну стоматологію, — сказала вона Мілі в гардеробі.

— Не починай.

— Я ще не почала.

— Саме це ти сказала перед двомастами євро.

Аделіна віддала пальто. — Якщо сьогодні хтось дасть мені гроші, я їх візьму.

— Уже прогрес.

У першій залі стояла інсталяція з дванадцяти старих холодильників. У двох із них щось гуділо. Одна жінка вже заглядала всередину.

— Там шампанське? — спитала вона.

Кураторка поруч зблідла. Аделіна пройшла далі. Біля входу до великої зали її перехопив власник журналу.

— Вольська.

— Жива.

— Бачу.

Він поцілував її в щоку.

— Я чув про твою благодійність.

— Яку саме?

— Двісті євро молодому чоловікові.

Аделіна подивилася на нього. — Ви теж?

— Я нічого.

— Звичайно.

— Кажуть, він відмовився.

— У людей зараз дуже слабка фінансова грамотність.

Власник журналу засміявся.

— От за це я тебе й люблю.

— За те, що я даю тобі дешевий контент?

— Ні. За те, що ти даєш його безкоштовно.

Оце вже було ближче до правди, ніж їй хотілося. Він пішов. Міла сказала: — Хороший вечір.

— Замовкни.

— Я нічого не зробила.

— Ти подумала.

Вони пройшли до залу. Софію Аделіна побачила майже одразу. Звичайно, в Bellier. Тонкий браслет із нової лінії, яку ще офіційно не представляли. Аделіна зупинилася. — Що? Міла простежила за її поглядом. — О.