Розділ 1. Двісті євро

До сьомої сорока п’яти Аделіна Вольська вже встигла врятувати чужий шлюб, збрехати фотографу й зрозуміти, що її не запросили на вечерю. Саме в такому порядку. Шлюб належав подружжю Гнатюків. Пані Гнатюк увійшла до зимового саду під руку з чоловіком і майже одразу побачила біля бару жінку, яка два роки тому нібито звільнилася з його компанії «за сімейними обставинами». Судячи з декольте, сімейні обставини в неї покращилися.

Аделіна перехопила пані Гнатюк за лікоть раніше, ніж та змінила траєкторію.

— Там щойно принесли Ренуара.

— Що?

— Маленького. З приватної колекції. У бібліотеці.

— Якого ще Ренуара?

— Французького, Любо. Інших я тобі не пропонувала.

Пані Гнатюк подивилася на неї з підозрою, потім на чоловіка, потім знову на Аделіну.

— Він справжній?

— Чоловік?

— Картина.

— А. Так.

Це теж була брехня. У бібліотеці висіла робота якогось бельгійця, ім’я якого Аделіна не запам’ятала, бо господар будинку вимовляв його так, ніби просив пробачення. Але за наступні три хвилини пані Гнатюк опинилася біля картини, її чоловік — у протилежному кінці зали, а жінка з сімейними обставинами раптом згадала, що їй треба в туалет. Нормальний вечір.

Фотографа Аделіна обдурила ще простіше.

— Не справа, — сказала вона, не зупиняючись.

— Адель, буквально один кадр.

— Зліва.

— Світло справа.

— Тоді без мене.

Він вилаявся, але оббіг її. Аделіна повернула голову на потрібний бік, трохи опустила підборіддя й віддала йому рівно дві секунди. На третій перестала усміхатися.

— Дякую.

— Ти могла б бути людиною.

— У мене контракт.

— Це не взаємовиключні речі.

— У моїй сфері — майже.

Вона пішла далі. У великій залі було тепло, надто тепло для оксамиту, і пахло дорогим воском, ялівцем та людьми, які не їли з обіду, щоб увечері мати плаский живіт. На роялі стояли білі амариліси. Господиня дому, Марина Краєвська, ненавиділа троянди, лілії й жінок, які називали її Маринкою. Останніх — особливо. Аделіна знала це, як знала десятки інших речей.

Що Олені Мироненко не можна подавати шампанське до восьмої, бо після другого келиха вона починає розповідати правду. Що депутат у відставці Левченко вже пів року носить перуку і досі вважає, що ніхто не помітив. Що дружина банкіра Савенка не їсть глютен тільки при чоловікові. Що якщо Юлія Орестівна сказала «я подумаю», це означало «ні», а якщо «цікаво» — «ніколи».

І що сьогодні о восьмій тридцять на другому поверсі починалася закрита вечеря на двадцять чотири особи. На яку її не запросили. Аделіна зрозуміла це біля столика з картками гостей. Не тому, що шукала своє ім’я. Вона ніколи не шукала свого імені. Людина, яка шукає своє ім’я в списку, вже програла. Вона шукала ім’я Антуана Лефевра.

Регіональний директор Maison Bellier сидів між Маргаритою Ковальською і Сергієм Поліщуком. Стіл другий. Другий поверх. Вечеря. Аделіна ще раз ковзнула очима по картках. Вольської не було.

— Блядь, — сказала вона тихо.

— Я теж рада тебе бачити.

Міла з’явилася поруч із двома келихами води. У неї була дивна професія, яку різні люди називали по-різному. Асистентка. Менеджерка. Подруга. Людина, яка носила пластирі, зарядку, запасні сережки й знала, кому Аделіна насправді винна гроші.

— Не зараз.

— Я навіть нічого не сказала.

Міла глянула на картки й тихо видихнула. — Тебе немає.

— Дякую, Міло. Саме за цю аналітику я тобі плачу.

— Ти мені не платила за серпень.

Аделіна взяла воду. — Це вже бухгалтерія. Не плутай компетенції. Міла не образилася. Вона давно перейшла той етап.

— Може, Лефевр залишиться після?

— Ні.

— Звідки знаєш?

— Бо о десятій тридцять у нього машина, о шостій ранку літак, а завтра він у Варшаві.

— Ти що, стежиш за ним?

— Це називається підготовка.

— У кримінальному кодексі теж?

Аделіна випила воду. Контракт із Bellier був не просто хорошим. Він був потрібним. Дуже. Її ювелірна угода закінчувалася в грудні. Новий контракт означав рік спокою, чотири великі кампанії й суму, про яку Міла поки не знала, бо Міла мала неприємну звичку після великих сум нагадувати про податки. Аделіна любила гроші до податків. Після вони втрачали характер.

— Хто складав вечерю? — спитала вона.

— Краєвські.

— Це очевидно.

— Тоді навіщо питаєш?

— Хто фізично складав список?

Міла озирнулася. — Катя, мабуть. Катя стояла біля дверей у чорній сукні з гарнітурою у вусі й виразом людини, яка з шостої вечора ненавиділа абсолютно всіх. Аделіна підійшла до неї. — Катрусю. Катя навіть не моргнула. Поганий знак.