Нокаут

РОЗДІЛ 17

Нокаут

Знаєте, я завжди був боягузом, постійно хотів слави, любов, грошей, признання і в той вечір теж. Я добився свого, дізнався правду, дізнався хто вбивця і можу зробити такий висновок – той хто навіть мамою клянеться, не завжди говорить правду. Як виявилося, у Олександра Гнатенка не було мами, вона загинула під час родів. Його ж, виховувала мачуха і багатенький батько, яких він ненавидів. Ця не навісь та злість до всіх, зробили його таким який він був, харизматичним, все улюбленим та стійким чоловіком. Загалом його смерть стала випадковістю.

У той вечір, ми дійшли згоди, він каже правду – ми повертаємо пакетик та забуваємо про цей інцидент. Але він збрехав, тому я і пішов до нього в гості під ранок наступного дня. У мене в під джинсами (прямо як в американських фільмах) був голок сімнадцять з повним магазином на сімнадцять вісім патронів. Він тоді солодко спав, а я, не надіявся ні на що. Я був п’яний, після вина і горілки, мені знесло дах. Спочатку був перший постріл, потім другий, після чого затяжна мовчанка. Я прострелив йому стегно та біцепс, після чого цей гад мені розповів усе. Дізнавшись геть усе, я пообіцяв його не вбивати але дійшовши до вхідних дверей, я побачив скупчення людей, а за вікном проблискові маячки. Чому бути того не минути, подумав я тоді, підійшов до його ліжка і вистріляв всі набої з магазина. Сів на махровий килим що був весь у крові і почав чекати.

Мене поволокли у відділок, посадили в камеру, дали право на адвоката і один телефонний дзвінок. Я подзвонив мамі.

На ранок мене допитали, я ж і не намагався збрехати, написав чисто сердечне і мене повели до суду.

В залі зібралося повно люду, знайомі, не знайому та звісно ж роззяви. Процедура пройшла без пригод. Мені дали десять років ув’язнення і останнє слово.

 - Дякую, - сказав я судді, - Знаєте, я б зараз міг вішати соплі і так далі, але я скоїв цей злочин заради правди. Більше року тому, убили мою наречену, і вже більше року мені сняться кошмари, я не міг нормально спати…

 - Коротше, - крикнув хтось із залу.

 - Тиша, - прогримів суддя, - Продовжуйте пане Родіоне.

 - Так, отже, я знаю хто її вбив і можу навести аргументовані факти.

 - Добре, і хто ж це був?

 - Дадаш Абдурахманов.

Запала мовчанка. Це ім’я і прізвище не дали людям нічого. Він був ноунеймом.

Мене знову притягли на допит.

 - Отже, - почав слідчий, - Ви говорили у залі суду, що вашу наречену убив Дадаш Абдурахманов.

 - Так.

 - Наведіть факти.

Ми сиділи за столом у просторій кімнаті без вікон. На стіні висіла камера. Я був прикутий наручниками до стола.

 - Тринадцятого лютого дві тисячі вісімнадцятого року, - заговорив я, - Дадаш приїхав на чорному форду до моєї квартири, він їхав поговорити з Лізою. Пробравшись до квартири, він побачив Лізу у вітальні. Вони почали сперечатися, Ліза ж, потихеньку задкувала на кухню. Їй потрібен був ніж. Але не тут то було, вона схопила ножа, але Дадаш вибив його з її рук та виставив його перед нею, Ліза спіткнулася та наштрикнулася на кінчик ножа. Дадаш прибрав усі сліди боротьби і швиденько вшився.

 - Як ви до цього дійшли?

 - На початку, все вказувало а Гнатенка, любов, наркотики, мустанг, записка. Цю ілюзію і хотів створити Абдурахманов. Але насходилось одне, під час убивства, лікар знаходився на вокзалі, купував квитки.

 - Гаразд, то який мотив був у Дадаша?

 - Ліза дуже багато знала.

Я замовк, вони чекали продовження, тому сумирно мовчали.

 - В сенсі?

 - Олександр, на одному з побачень, промовився Лізі про свій заробіток…

 - А який у нього був заробіток? – урвав мене детектив.

 - Він був наркокурєром, працював на Дадаша.

 - Цікаво…

 - Дадаш, знав що дівчина примовиться, тому змушував Олександра убити її, але той відмовлявся. Тоді Абдурахманов вирішив поїхати і просто поговорити з нею.

 - Це все?

 - Все.

Мене повели до моєї камери, моєї домівки на наступні десять років.