Нокаут

Зав’язка розв’язки

РОЗДІЛ 16

Зав’язка розв’язки

Цей довгоочікуваний вечір настав. Вероніка одягла чорну обтягуючу сукню а я старі джинси і чорну футболку з написом “JUST DO IT”, яка закликала нас зробити це.

У двері подзвонили, я вже знав хто це, тому відчинив не дивлячись в вічко. Я відкрив і побачив перед собою Олександр з квітами у рука.

- Добрий вечір, - мовив я по дружньому.

- Добрий, - ми потисли руки, - Ніка готова?

- Майже.

- До ранку не поверну, - він засміявся.

- Біжу-біжу, - долинув голос з ванни.

Я провів його до вітальні, де разом сіли на дивані.

- Я готова.

Перед нами постала неймовірно гарна дівчина, тільки зараз я розгледів всю її вроду і красу. Легкий макіяж в поєднанні з сукнею, виглядали неймовірно.

- Прекрасна, - поперед мене мовив Саша, мені довелося промовчати - Тоді рушаймо.

За столиком номер тринадцять сиділа на вид, закохана пара але на справді, у їхніх очах, горіла ворожнеча. Великий, м’язистий красень блондин Олександр, дивився на маленьку та тендітну Вероніку. Вони сиділи нерухомо. Їм обом точно було що сказати. До них підійшов офіціант, який елегантно привітався, дав меню та швиденько вшився.

- Отже, - почав Олександр, - Нам обом, є що сказати.

Ця фраза заділа дівчину, сьогоднішнім парадом мала командувати тільки вона.

- Ти про що? – не зводячи очей запитала вона.

- Я знаю.

- Що саме?

- Не прикидайся, - з лихою посмішкою промовив чоловік.

- Я тебе геть не розумію.

- Угу, - він все ще посміхався, але дівчина і справді нічого не розуміла, - А що ти робила вчора зранку?

- А ти з поліції?

- Я серйозно, де ти була вчора зранку?

- Вдома, у брата.

- Точно?

- Точніше не бува.

Він дістав свій смартфон з надгризеним яблуком, від крий галерею та ввімкнув останнє відео. На ньому було видно фігуристу білявку та чоловіка в окулярах, разом вони прямували до квартири Олександра.

- Що це, твій під’їзд? – запитала Ніка.

Він мовчки перемотав відео на той момент, де лице дівчини було дуже чітко видно.

- Впізнаєш?

Вона мовчала.

- Ви знач, хотіли обнести мене?

У відповідь мовчанка. Дівчина впала в паніку, як вони не подумали про камери? Це ж новобудова, там всюди камери. Але навіть в такий принизливий момент не треба падати лицем в багнюку.

- Ти знаєш, - почала вона, - Нам непотрібні були твої брудні гроші, чи ти думаєш ми не знаємо де ти їх береш, звідки у тебе мустанг, квартира в центрі дизайном якої займався французький архітектор?

- Це все було здобуте чесною працею! – він підвищив голос чим спровокував криві погляди від присутніх ресторану.

- Можливо вона і чесна але точно незаконна.

- Незаконна, чим же я такий незаконним займаюся? – з посмішкою запитав він.

- Ну, наприклад наркоторговлею.

Чоловік побілів. У нього відібрало дар мовив. Він спробував придумати відмазку але видавив із себе лиш:

- Доведи.

- У мене дещо…

Їх урвав офіціант:

- Вже щось вибрали?

- Вина, - сказав Саша.

- Зараз буде!

Ніка рилася у себе в сумочці, Олександр нікуди не квапився тому сумирно чекав. Дівчина підсунула до нього біленький платочк, в якому явно було щось замотане. Повільними рухами, він почав розмотувати його. На півдорозі він різко зупинився, він все зрозумів.

- Що тобі треба від мене? – з переляком і совиними очима запитав він.

- Правди.

- Якої вбіса правди? – він не на жарт розлютився.

- Божої, - підходячи до них мовив я.

Здивування Олександра зашалювало.

- Чи був ти знайомий з Єлизаветою Левченко?

- Був, вона була моїм клієнтом.

- У вас були відносини як лікар і пацієнт, чи може більше?

- Як лікар і пацієнт.

- Точно?

- Точно.

Я дістав із кишені два папірця.

- Впізнаєш? – запитав я.

- Так, це рецепт який я виписував вам напередодні, - А це, - він глянув на прощальну записку від Лізи, - Такого не бачив.

- Та ти що, - мене понесло, - А я робив експертизу цих двох почерків, і знаєте що?

- Що? – запитав Олександр знаючи відповідь наперед.

- Вони однакові, схожість дев’яносто дев’ять відсотків.

Шах і мат?

- Добре, так, це я написав вам записку.

- Для чого?

- Мене попросила Ліза.

- То знач не лікар з пацієнтом?

- Ми зустрічалися.

- А тепер докладніше, - попрохав я.

- Ліза хотіла кинути тебе, ми вели таємне життя удвох. У нас у планах було полетіти до Лондона. Мені запропонували два білета на середину лютого, тоді, коли ви перебували у тому селі, як його…

- Чиліфорнівка.

- Точно. Я зателефонував їй, сказав що так і так, вона ж попросила мене написати записку, так як боялася тобі сказати це вічі, ну я й написав.

- А як вона попала до мене в спальню?

- Я зайшов і поклав лист перед самим вашим поверненням.

- А як ти відкрив двері?

- У мене були ключі.

Геніально. Прекрасно. Ця розмова зачепила мене дуже сильно, у мене опустилися руки і я був готовий все покинути прямо зараз.

- А Ліза знала чим ти займаєшся? – запитала Ніка.

- Знала.

- І не заперечувала?

- Звичайно заперечувала, я ще тоді пообіцяв зав’язати але згодом вона померла…

- Померла… - протяжно і сумно мовив я.