Секрет

РОЗДІЛ 15

Секрет

Була восьма ранку. Ми зібрали речі і потихеньку покотили до квартири лікаря. Його зміна починалася о восьмій, перерва на обід з дванадцятої, тому часу у нас було чимало. Дорога зайняла десять хвилин. Я подивився на наклейку хреста, яка була на лобовому склі, хотів мабуть прочитати молитву але не знав ні одної, тому промовив:

 - З Богом.

Ми піднялися на четвертий поверх новозбудованої квартири, підійшли до двадцять шостої квартири та переглянулися. Я дістав дублікат ключа і всунув у замкову шпарину, зробив один оберт, після чого згадав, одягнути рукавички (на всяк випадок), крутнув ключ ще раз, знову перезирнувся з Нікою та взявся за дверну ручку. Приклавши трохи зусиль, вона опустилася а двері клацнули та, прочинилися. Ми зайшли до середини. На підлозі були білі килими а на стінах багато картин. Я замкнув двері та з полегшенням здихнув.

 - Я у вітальню, - сказала Вероніка, - Ти – у спальню.

 - Буде зроблено.

Його спальня була оформила у стилі лофт, мала велике ліжко біля якого стояла маленька тумбочка. Я відразу підійшов до неї та відкрив шухляду. Батарейки, годинник, книга, ручка, записник, снодійне, нічого цікавого. Я відкрив дверцяту тумби де не було нічого. Пусто. Я почав простукувати стіни та заглядати під картини спальні в пошуках сейфа. Нічого.

 - І як? – запитав я у Вероніки заходячи у вітальню.

 - Немає нічого.

 - Тоді я в коридор, а ти на кухню.

В коридорі теж було немало картин, але і під ним теж нічого не було. Я перерив усі шкафи, тумби навіть ванну але не знайшов абсолютно нічого, звичайні речі звичайної людини.

 - Родь, - гукала Ніка з кухні, - Схоже я щось знайшла.

Я зайшов у добре освітлену кухню з великими вікнами. Дівчина стояла біля плити з маленьким пакетиком. Я оглянув його.

 - Це наркотики, - думаючи сказав я, - Можливо кокаїн.

Хто б міг подумати.

 - Де ти це знайшла?

 - Отут, - сказавши, дівчина нахилилася під раковину і тикнула пальцем.

 - Схоже ми знайшли, джерело незаконного збагачення.

У мене шалено билося серце, я вже нерозумів що роблю. Ми йшли за грошима а знайшли наркотики які можливо, були пов’язані зі смертю Лізи.

Я глянув на годинник.

 - Десята, - тихо промовив я, - Грошей ми не знайдемо, пора все складати на місце і їхати.

Через пів години ми були на півдорозі до моєї квартири. Радіо грало тихенько, ми стояли в заторі, я повністю поринув у свої думки.

 - Отже, - почала Ніка, - Що далі?

 - Далі, ти йдеш з ним на побачення і пробуєш шантажувати.

 - А якщо не вийде?

 - Що не вийде?

 - Не вийде розкусити його, що тоді робити?

Гарне питання, про це я ще не думав.

 - Не знаю, надіємося на хороше.

Щоб він пішов на наші умови, ми повинні шантажувати не тільки наркотиками а ще й брехнею.

Останнім нашим кроком, було зустрітися з Олександром, вивалити всі підозри, та за рахунок шантажу, вибити з нього інформацію. Якщо це не він, ми розійдемось без криміналу, здавати я його точно не буду.

Побачення мало відбутися сьогодні, так як Ніка і Олександр домовилися ще вчора але чоловік не подавав ніяких знаків, а Вероніка, як справжня жінка, перша - не телефонувала (моральні принципи?).

 - Схоже, - сумно сказала Ніка, - Побачення переноситься на завтра.

 - Мабуть.

Задзвонив телефон дівчини.

 - Ало… привіт… так… ні… добре, згодна… так… бувай.

 - І?

 - Це Олександр, і знаєш що?

 - Що?

 - Він запросив мене на побачення.

 - Коли?

 - Завтра, біля набережної, він заїде за мною.

 - Чудово.