Вечір

РОЗДІЛ 14

Вечір

Ресторан був великим та виконаним у китайському стилі. Олександр і Вероніка сіли за тринадцятий столик. Для початку, вони замовили пляшку шампанського.

 - За прекрасну зустріч, - мовив чоловік до Ніки, стукнувся з нею келихом та випив весь його вміст, - Отже, чи ти займаєшся?

 - Я, - вона вирішила збрехати, - Дизайнер, здебільшого працюю закордоном.

 - Вау, - видавив він із себе, - А я звичайний сімейний лікар…

 - І їздиш на мустангу? – урвала вона його. Запала довга мовчанка, він з відкритим ротом довився на неї, - Вибач.

Це був шах і мат, подумав я, підслуховуючи їхню розмову за сусіднім столиком.

 - Я взяв його на прокат, - поблажливим голосом сказав Олександр, - Хотів тебе вразити.

 - Он як.

Їм принесли замовлення. Вони їли не вимовивши ні слова.

 - Ви дизайнери, дуже нестандартні люди, - враз проказав він, - От у мене в квартирі, дизайном займався французький дизайнер П’єр Мбапе, дуже класна і неординарна людина. Я думаю тобі як тому хто знається на цих штуках, було б цікаво поглянути.

 - Звісно цікаво!

Вечір відбувся без ніякого екшену, я просидів дві години в засідці, не побачивши і не дізнавшись нічого корисного. Я вже зневірився аж раптом, Олександр сказав:

 - Може поїдемо до мене?

Вероніка сиділа мовчки в роздумах.

 - Чи у тебе є плани? – запитав той.

 - Ні, немає.

 - От і добре, - заусміхався чоловік.

Я не тямив від радості, всі наші пророцтва збулися. Далі була найлегша частина плану. Вони у двох вишли надвір до авто, я залишився в середині. У Ніки на годиннику був GPS трекер, тому я міг, відстежувати їх зі свого телефону.

Діло в шляпі.

Я поїхав додому заварив кави, ввімкну пошуковий пристрій.

 - Бінґо!

Вони зупинилися по вулиці Хрещатик, і сидять там майже годину.

 Головною місією Ніки, було зробити відбиток ключа від квартири Олександра , в якій пізніше ми зробимо обшук. Я думаю, ми знайдемо гроші, багато грошей, якими будемо шантажувати його в обмін на правду, якщо не буде грошей - ми придумаємо щось інше.

Я прокинувся з гарним настроєм та гарним передчуттям. За вікному йшов рясний дощ, я приготував сніданок та зателефонував Веронікі, вона взяла сухавку після першого ж гудка:

 - Ало, Ніка, ти де?

 - Я їду до тебе, накривай на стіл, у нас будуть гості.

 - Які ще гості? – запитав я.

Вона відбила. Які гості?

Через десять хвилин у мої двері постукали. Я відчинив і побачив перед собою Вероніку і Олександра.

 - Добрий ранок Родіоне, - він простягнув руку. Я потиснув її і провів до вітальні.

 - Сонце, - почав Олександр, - Я буду їхати…

 - То може кави? - урвав його я.

 - Я б залюбки, але поспішаю на роботу. Всього доброго.

Я зачинив двері, вона дивилася на мене а я на неї. Так пройшло секунд десять.

 - Зробила?

 - Тааааак, - з радістю прокричала вона.

 - І як він?

 - Він? Нестерпний, весь вечір розказував якісь недотепні анекдоти. На ранок, я прокинулася перша за нього, зробила відбиток ключа і знов заснула, - вона замовкла, - Але його хата, нереально велика!

Наступним нашим кроком було зробити дублікат ключа:

 - Добрий день, - промовив я до продавця заходячи в майстерню, - Нам потрібно зробити дублікат квартирного ключа.

 - Покажіть будь-ласка ключ.

 - Самого ключа у мене немає, - я показав йому коробочку з пластиліном, на якому був відбиток.

 - Цікаво для чого… - пробурмотів він сам до себе.

 - Зробите?

 - Звичайно.

Він закрився у комірці секунд на п’ятнадцять, після чого вийшов і вручив мені ключа з коробочкою.

 - З вас двісті гривень.

 - Дякую! – радісно промовив я вручаючи купюру.

Дізнавшись графік роботи Гнатенка, ми вирішили не гаяти часу і відразу на наступний день, поїхати на пошуки доказів. Все виглядало дуже просто і водночас – дуже важко.